На перший погляд, слово «слов’яни» не є образливим і не встигло ввібрати в себе таку кількість негативних асоціацій, як, приміром «братні народи», хоча теж наводить на певні підозри залежно від контексту вживання. У тимчасово окупованому Донецьку був так званий «центр слов’янської культури», є на Донбасі місто Слов’янськ.
Хто такі абстрактні слов’яни, яка у них культура? Чому не сказати – українці, чехи, поляки, словаки чи європейці? Немовби це щось крамольне.
Ані чинне українське законодавство, ані офіційні документи Європейського Союзу не оперують терміном «слов’яни» чи «слов’янський» як політичною чи правовою категорією. У Конституції України, законах про громадянство чи національні меншини йдеться про український народ, громадян України та конкретні спільноти. В європейському дискурсі – про держави-члени та національні ідентичності. В публічному просторі на офіційному рівні цей термін практично не застосовують як синонім українців чи інших європейських народів.
Та варто лише заглибитися в дослідження ідеї «слов’янської єдності», аби переконатися, що де б її не намагалися просувати, вона щоразу опиняється в орбіті російських інтересів. Чому?
Звідки походить панславізм
Поширення наративів про слов’ян обумовлено ідеологією панславізму, що виник на початку XIX століття. Його сформулювали переважно чеські, словацькі та інші західні інтелектуали як відповідь на домінування німецької та угорської еліт в Австрійській імперії і на османське панування на Балканах. На початковому етапі йшлося про історичну спорідненість, культурну близькість, взаємну підтримку і захист власної ідентичності.
Термін «панславізм» уперше вжив словак Ян Геркель у 1826 році. Ранній панславізм був оборонним і культурним. Більшість його прихильників уявляли майбутнє у федерації рівноправних народів.
Концепція від самого початку не дістала значної підтримки, і з часом благополучно пішла б у забуття разом з іншими мертвими теоріями, якби не потрапила до російської імперії. Там вона швидко перетворилася на інструмент зовнішньої політики. Московська держава, а згодом імперія, з її загарбницькими прагненнями, завжди була експансіоністською і шовіністичною. Попри те, що її населення формувалося зі східнослов’янських племен (зокрема вятичів) у тісному змішанні з численними угро-фінськими народами – чуддю, мордвою, перм’ю та іншими, – російські слов’янофіли оголосили московію природним «старшим братом» і захисником усіх слов’ян.
Ключову роль у становленні руху так званих слов’янофілів відіграв російський філософ Микола Данилевський (1822–1885). У книзі «росія і Європа» (1869), яку сучасники називали «біблією панславізму», він виклав теорію культурно-історичних типів. Данилевський відкинув уявлення про єдину лінійну історію людства і виділив окремі замкнені цивілізації. Кожна з них, на його думку, проходить природні стадії народження, розвитку і занепаду. Слов’янський (російсько-сибірський) тип він різко протиставив романо-германському, європейському, який вважав ворожим до слов’ян. Данилевський пропонував створити всеслов’янську федерацію під верховенством російського царя зі столицею в Константинополі. Інші слов’янські народи в цій схемі виступали «гілками», а російський – основою. Такі ідеї безпосередньо обґрунтовували російський імперський експансіонізм під гаслом захисту слов’янських народів.
Таким чином, культурна ідея стала геополітичним проєктом.
Хистка і шкідлива концепція
Російський панславізм має кілька фундаментальних слабкостей.
По-перше, він ігнорує реальні відмінності між народами. Слов’янські спільноти мають різну історію, різні релігійні традиції (православ’я, католицизм, протестантизм, іслам у частини боснійців), політичний досвід і культуру. Данилевський різко протиставляв «слов’янську» (насправді російсько-сибірську) цивілізацію романо-германській Європі, яку вважав одвічно ворожою. Таке зведення всього до «спільної крові» стирає національну ідентичність і перетворює складну історію на спрощену схему.
По-друге, він заперечує суб’єктність окремих народів. «Єдиний слов’янський світ» – по суті евфемізм «руського миру» – розглядає українців, поляків, чехів і болгар не як самостійні політичні спільноти, а як частини більшого цілого. Це зручно тому, хто претендує на роль центру.
По-третє, він легко виправдовує експансію. Під гаслами захисту «братів» росія вела війни, втручалася у справи інших держав. Пізніше той самий наратив слугував запереченню права українців і білорусів на окрему державність.
Зрештою, він створює ілюзію природного союзу там, де насправді стикаються різні інтереси, конфлікти, традиції, ментальність і різні уявлення про майбутнє.
Так російський панславізм перетворив культурну ідею близькості на інструмент імперської політики і закріпив ієрархію, в якій росія виступала «старшим братом», а інші народи – підлеглими.
Наслідки просування панславізму на Балканах, щодо Польщі, України та Білорусі
У другій половині XIX століття панславізм став ідеологічним прикриттям російських воєн проти Османської імперії. Як один з показових прикладів, слід згадати події російсько-турецької війни 1877–1878 років. Росія позиціонувала себе захисницею «братніх» сербів, болгар і чорногорців. Результатом стала поява незалежних або автономних слов’янських держав, але під сильним російським впливом. Берлінський конгрес 1878 року суттєво обмежив ці здобутки, що викликало розчарування всередині самої росії. На практиці інтереси балканських народів підпорядковувалися геополітичним цілям пєтєрбурга – контролю над протоками і посиленню позицій у регіоні.
Що стосується поляків, їх російський панславізм завжди викреслював зі «слов’янської родини». Поляків звинувачували у «зраді» через католицизм і орієнтацію на Захід – такими аргументами супроводжувалося придушення польських повстань 1830–1831 і 1863–1864 років. Автономію Царства Польського скасували, а політику русифікації посилили, що поглибило ворожнечу і зробило польсько-російські відносини хронічно конфліктними.
В Україні та Білорусі наслідки виявилися особливо глибокими і тривалими. Російські панславісти, зокрема Данилевський, розглядали українців і білорусів не як окремі народи, а як «гілки» єдиного російського стовбура. Ця логіка прямо підживлювала політику русифікації: Валуєвський циркуляр 1863 року і Емський указ 1876 року забороняли українську мову в освіті, друкуванні книг і публічному просторі.
Ідея «одного народу» стала ідеологічною основою заперечення права українців на власну державність і в імперський, і в радянський, і в сучасний період. Крім того, закріпилась ієрархія «старший – молодший», вона виправдовувала асиміляцію, придушення національних рухів, імперське насильство.
Справжня солідарність між слов’янськими народами підмінялася російським лідерством. Багато чехів, поляків, хорватів і словенців у XIX столітті сприймали російський панславізм вороже (і небезпідставно), як загрозу, а не як допомогу.
У XX столітті концепція трансформувалась, але не зникла. У совєтському союзі її використовували для пропагування ідеї «дружби народів» і під час Другої світової війни (Всеслов’янський комітет). Після 1991 року вона знову ожила в російському офіційному дискурсі як обґрунтування «захисту братів» і заперечення суверенітету, незалежності, волі та загалом національної ідентичності України.
Довгострокові ефекти
Підсумовуючи, варто сказати, що російський панславізм протягом усього періоду його нікчемного існування ніколи, жодним чином не слугував меті рівноправної співпраці та солідарності на засадах поваги до суверенітету. Він працював як ідеологічне прикриття експансії для обмеження суб’єктності інших народів і відтворення імперської моделі. Тому цілком природно, що сьогодні будь-які розмови про «братів-слов’ян», усе «слов’янське» або «спільну долю» здатні викликати фізичне відчуття російської загрози. Крім русофобії, не варто очікувати іншої реакції від людини, котрій довелося відчути, як формули «єдності слов’янських народів» працюють у нинішніх реаліях.
Напис на спаленій російській техніці, виставленій на Михайлівській площі у Києві
У 2014 році Росія анексувала Крим і розпочала війну на Донбасі під гаслами «захисту російськомовних» і «єдиного народу». У лютому 2022 вона пішла далі – на повномасштабне вторгнення, знову прикриваючись міфами про «братерство», «історичну єдність» і «недопущення розділення слов’ян».
Те, що у XIX столітті звучало як турбота про балканських «братів», у XXI столітті обернулося бомбардуваннями українських міст, масовими вбивствами цивільних і спробою знищити українську державність, а українців – як націю. Коли ідею «слов’янської єдності» знову дістають зі звалища історії, це слід розцінювати як безпомилковий маркер неминучої загрози, тому що за нею завжди стоїть претензія на контроль, і вона не має нічого спільного з культурною спорідненістю. Історія російського панславізму не залишає сумнівів щодо реального сенсу синонімів «руського миру», адже йдеться про поневолення, асиміляцію, виправдання імперського насильства і ні про шо інше.
Наратив про «братні слов’янські народи» завжди є проросійським, бо тільки росія найбільше зацікавлена в його існуванні. Для більшості різних слов’янських народів ідея широкої політичної єдності давно втратила актуальність. Чехи, поляки, хорвати, словенці, словаки будують майбутнє в європейських інституціях і національних державах. Їм не потрібен «слов’янський світ» як політичний проєкт.
Натомість росії він потрібен, щоб заперечувати самостійність України («ми один народ»), маскувати імперські амбіції під «захист братів», створювати моральне прикриття для агресії та зберігати ілюзію цивілізаційної місії.