Правові основи захисту суверенітету і територіальної цілісності в контексті російської агресії проти України

Поглиблення розуміння норм вітчизняного законодавства та міжнародного права в питаннях захисту суверенітету і територіальної цілісності – це крок до розкриття сутності російської агресії проти України, розпочатої у 2014 році.

Декларація про державний суверенітет України

На шляху розбудови національної державності та зміцнення незалежності Україна вдосконалила свою законодавчу базу фундаментальними нормативно-правовими актами, що визначають і захищають її адміністративно-територіальний устрій. Так, 24.08.1991 р. Верховною Радою УРСР було схвалено Акт проголошення незалежності України, яким урочисто проголошено незалежність України та створення самостійної української держави – України. У преамбулі Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 р. зазначено, що Верховна Рада УРСР проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки у межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах.

Відповідно до розділу V Декларації територія України в існуючих кордонах не може бути змінена та використана без її згоди. Україна самостійно визначає адміністративно-територіальний устрій та порядок утворення національно-адміністративних одиниць.

У рішенні Конституційного Суду України від 11.07.1997 р. № 3-зп зазначено, що засади конституційного ладу в Україні закріплені у розділах І, ІІІ та ХІІІ Основного Закону України – Конституції України. Зокрема, положеннями ст.ст. 1 і 2 Конституції України визначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою унітарною державою, суверенітет України поширюється на всю її територію, яка у межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Конституційні норми

Згідно зі ст. 5 Конституції України носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є її народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові та не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

За ст. 68 Конституції України кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Статтею 73 Конституції України визначено, що виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.

Відповідно до ст. 132 – 134 Конституції України територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території. До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ і Севастополь. Місто Севастополь має спеціальний статус, Автономна Республіка Крим (далі – АР Крим) є невід’ємною складовою частиною України та у межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.

Відсіч російської агресії

Мапа України (м. Дніпро)

Згідно зі ст. 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

Міжнародні конвенції

Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав із порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькою конвенцією 1907 року, Конвенцією про захист цивільного населення під час війни 1949 року, а також усупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та російською федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним правовим діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

Крім того, 24 жовтня 1945 року набув чинності Статут Організації Об’єднаних Націй, підписаний 26 червня 1945 року, яким фактично створено Організацію Об’єднаних Націй (далі – ООН). До складу ООН входять Україна, російська федерація та ще 49 країн-засновниць, а також інші країни світу.

Відповідно до ч. 4 ст. 2 Статуту ООН усі члени вказаної організації утримуються у своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої іншої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним із цілями Об’єднаних Націй.

Декларацією Генеральної Асамблеї ООН про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав від 09.12.1981 р. № 36/103 та Резолюціями – 2131 (ХХ) від 21.12.1965 р., що містять Декларацію про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, про захист їх незалежності та суверенітету, 2625 (XXV) від 24.10.1970 р., що містить Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, 2734 (XXV) від 16.12.1970 р., що містить Декларацію про зміцнення міжнародної безпеки, та 3314 (ХХІХ) від 14.12.1974 р., що містить визначення агресії, – установлено, що жодна з держав не має права здійснювати інтервенцію чи втручання у будь-якій формі або з будь-якої причини у внутрішні та зовнішні справи інших держав.

Цими міжнародними документами закріплено обов’язок держав утримуватися від озброєної інтервенції, підривної діяльності, військової окупації, здійснення сприяння, заохочення чи підтримки сепаратистської діяльності; не допускати на власній території навчання, фінансування та вербування найманців чи засилання таких найманців на територію іншої держави.

Визначення агресії

Крім того, у ст.ст. 1 – 5 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 3314 (ХХІХ) від 14.12.1974 р., зокрема, визначено, що ознаками агресії є:

  • застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності чи політичної незалежності іншої держави;
  • застосування збройної сили державою в порушення Статуту ООН.

Будь-яке з нижчезазначених діянь, незалежно від оголошення війни, кваліфікується як акт агресії:

  • вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона мала, яка є результатом вторгнення або нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або її частини;
  • бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;
  • блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави;
  • напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили, або морські та повітряні флоти іншої держави;
  • застосування збройних сил однієї держави, що знаходиться на території іншої держави за угодою з приймаючою державою, у порушення умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їх перебування на такій території після припинення дій угоди;
  • дія держави, яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалася іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої держави;
  • засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних сил та найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, які мають настільки серйозний характер, що це є рівносильним наведеним вище актам, або її значна участь у них.

Висновки

Жодні міркування будь-якого характеру, чи то політичного, економічного, військового чи іншого, не можуть слугувати виправданням агресії.

Враховуючи контекст усіх подій, починаючи з 2014 року і до сьогоднішнього дня, російська агресія проти України є грубим порушенням норм міжнародного права та загрозою для суверенітету та територіальної цілісності нашої країни.

Терористична тактика російської федерації нагадує всьому світу про важливість захисту суверенітету та територіальної цілісності кожної держави. Норми міжнародного права ясно визначають неприпустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи інших країн. Російська агресія проти України є суцільним порушенням цих принципів, що не може і не повинно залишатися безкарним.

Озброєна інтервенція на територію України, тимчасова окупація Криму, частини території Донецької, Луганської, а згодом – і окремих районів Київської, Чернігівської, Сумської, Харківської, Запорізької, Миколаївської та Херсонської областей, геноцид цивільного населення, викрадення українських дітей, примусова депортація наших громадян є незаперечними ознаками агресії. Вони порушують права та свободи українців, створюють гуманітарну кризу та загрожують мирному співіснуванню в регіоні.

Тепер, більше ніж коли-небудь, Україна потребує підтримки світової спільноти, щоб засудити російську агресію та захистити нашу незалежність і територіальну цілісність. Справедливість і закон повинні перемогти над насильством і терором.

Матеріали за темою:
  1. Хронологія окупації АР Крим: перша фаза російської агресії, розпочатої у 2014 році
  2. Хронологія окупації окремих районів Донецької та Луганської областей: друга фаза російської агресії, розпочатої у 2014 році

Permanent link to this article: https://el-research.center/2023/05/30/pravovi-osnovy-zakhystu-suverenitetu-i-terytorialnoyi-tsilisnosti-v-konteksti-rosiyskoyi-ahresiyi-proty-ukrayiny/

2 pings

  1. […] відвернення збройної агресії російської федерації проти України вкрай актуальним є питання оптимізації […]

Коментарі були заблоковані