Центр економіко-правових досліджень активно співпрацює з науковцями-кримінологами та фахівцями в галузі кримінально-процесуального і кримінально-виконавчого права. За результатами проведеної спільної роботи з вивчення причин і наслідків перевантаження судів ми змушені із занепокоєнням повідомити про виявлення проблеми дисбалансу в галузі застосування норм кримінального права в умовах воєнного часу. Цей дисбаланс може бути усунений шляхом реформування як окремих елементів судової системи, так і окремих елементів правозастосовного законодавства.
Недостатність кадрового комплектування судів
Так, однією з існуючих проблем є неповна комплектність судів суддівськими кадрами.
Приміром, один з «центральних» а тому певним чином «зразковий» Печерський районний суд міста Києва зі штатно передбачених 36 суддів має лише 21 суддю. До 2019 року в зазначеному суді взагалі працювали тільки 15 суддів.
В інших районних судах Києва ситуація аналогічна, проте у Київській області та у більш віддалених областях вона взагалі критична. В деяких судах неможливо сформувати суддівські колегії для розгляду особливо важливих і резонансних справ – приміром, у справах про особливо тяжкі злочини.
Пересічні справи тягнуться роками. В окремих судах (взяти хоча б вищезгаданий Печерський районний суд міста Києва) нерідко трапляється так, що перше судове засідання у справі, яка понад рік знаходиться в суді, тільки в березні призначається на вересень поточного року.
За день у пересічного судді пересічного суду може бути навантаження в декілька десятків справ. Причому це справи різної спеціалізації, і коло вирішуваних у них питань, природньо, ускладнює процес прийняття судового рішення. Один суддя може розглядати справу про розлучення, відшкодування шкоди, завданої ДТП, оскарження постанови слідчого чи прокурора, кримінальне провадження про вбивство, справу про адміністративне правопорушення – керування транспортним засобом у стані сп’яніння, справу про аліменти, справу про дрібну крадіжку, про зґвалтування та декілька клопотань слідчого про обрання запобіжного заходу затриманим особам. На одну справу виділяється 20-30 хвилин.
Нині ліквідований окружний адміністративний суд міста Києва
Окружний адміністративний суд міста Києва – найбільш «завантажений» суд, який розглядав практично всі резонансні справи, в яких сторонами були центральні органи влади, міністерства, відомства, був ліквідований ще у грудні минулого року. Всі нерозглянуті справи (понад 60 тисяч) взагалі «зависли» без руху і будь-яких перспектив на їх розгляд найближчим часом. Утворення «нового» суду замість ліквідованого навіть не вбачається у перспективі.
Надмірне завантаження суддів і затягування строків розгляду справ
Тим самим, порушені всі можливі строки розгляду справ і загальна динаміка процесу. Навантаження на пересічного суддю перевищує граничні коефіцієнти навантаження на суддів, затверджені рішенням Ради суддів України від 09.06.2016 р. № 46.
Слід визнати, що держава, як певний «сервісний» центр, яким вона є в цивілізованому суспільстві, не може «обслужити» такі обсяги проваджень. Вона не може забезпечити по ним публічність, а відтак – і дієвість правосуддя. Пересічні громадяни – як законослухняні, так і не зовсім, просто не спостерігають у дії таку функцію держави, як правосуддя.
Судочинство полягає не тільки в елементарному «наведенні ладу», а демонструє, передусім, авторитет державної влади, її суверенітет, силу закону невідворотність відповідальності за його порушення. Коли народ втрачає віру в державу, поліцію, прокуратуру чи суди, то починає зневажати їх. Такий стан справ не є прийнятним, а тому потребує невідкладного виправлення.
На тлі кричущої завантаженості суддів, а відтак – і втрати фаховості, ґрунтовності під час розгляду справ, неповноти кадрового забезпечення зростає кількість ув’язнених осіб. Здебільшого це особи, заґратовані за дрібними та несуттєвими звинуваченнями, за правопорушення, які за здоровим глуздом такими бути не можуть і є пережитком совдепівської доби.
Переповнення місць позбавлення волі
Тюрми та колонії не є безрозмірними. Їх корпуси будувалися свого часу з розрахунку на певну кількість осіб, з нормативами житлової площі, освітлення, опалення, водопостачання та водовідведення, інфраструктури, охорони, харчування та забезпечення. Кількість установ позбавлення волі в Україні історично залишилася такою само, якою була. Однак збільшилася кількість ув’язнених. Відповідно, зросла і скупченість в’язнів, погіршилися умови їх тримання.
Європейським судом з прав людини новітнім часом постановлено значну кількість рішень (справи «Пєтухов проти України» (№2)», «Аристархов та інші проти України» тощо), де було визнано неналежними умови тримання ув’язнених (відсутність ремонту, вентиляції, опалення, скупченість, відсутність елементарних умов тощо). Було стягнуто на користь в’язнів певні суми компенсацій за рахунок бюджету України. Розмір відшкодування становив, у середньому, до декількох тисяч євро кожному.
Зважаючи на те, що справи визнані «типовими» та «характерними», останнім часом вони розглядаються «списками». ЄСПЛ, виходячи з безспірності встановлених обставин просто «списком» (переліком) призначає суми компенсацій в’язням.
І ця тенденція лише зростає та посилюється. Настає критична ситуація втрати іміджевих здобутків України, позаяк вона не може навіть елементарно забезпечити ув’язнених постільною білизною, одягом, харчуванням, найдешевшими ліками, доступом до води та каналізації.
Нових в’язниць ніхто будувати не буде. Це завдання і в мирні часи не було пріоритетним, а зараз – тим більше.
Розв’язати вищеописані проблеми, або ж мінімізувати їх негативні наслідки можливо декількома шляхами.
-
Оголошення амністії
Навіть за доби тоталітарного режиму амністія проводилася щорічно. В Україні ж амністія не оголошувалася з 2017 року.
Амністія дозволить розвантажити установи виконання покарань за рахунок звільнення суттєвої кількості в’язнів. Це стосується, насамперед, літніх людей і осіб, які мають стареньких батьків, дітей, кому залишилось відбути покарання, приміром, один рік, учасників бойових дій, інвалідів, пенсіонерів, хворих тощо. Тобто ці особи, якщо розглядати питання прагматично та називати речі своїми іменами, лише займають місця в ув’язненні та «відтягують» на себе кошти. Ресурси на їх утримання можна було б витратити з більшою користю (приміром, на оборону країни та фінансування потреб воїнів).
-
Поновлення дії існуючого в 2015-2017 роках «Закону Савченко» (ст. 72 Кримінального кодексу України) або ухвалення аналогічного закону
Закон має передбачати просту річ – день відбуття покарання у слідчому ізоляторі дорівнює двом дням перебування в колонії. Це об’єктивно обумовлено зрозумілими причинами. Ув’язнення у слідчому ізоляторі передбачає цілодобове перебування в умовах, наближених до умов громадського транспорту в пікові години. Водночас, у колонії існує певна свобода пересування, участі у праці, знаходження на свіжому повітрі тощо. Іншими словами, умови тримання в колонії є комфортнішими.
Особа, яка вчинила злочин, має право на швидке та якісне правосуддя. Це право має не лише обвинувачений, але і потерпілі та їхні родичі. Всі сторони кримінального процесу прагнуть справедливості вже зараз, а не за кілька років, коли загубляться докази, повмирають або втратять гостроту пам’яті свідки і сама подія злочину втратить актуальність.
Саме тому зволікання й тяганина з розглядом справ, перебування ув’язнених у неналежних умовах мають бути оплачені. Однак не за рахунок бюджету та відшкодування з інших джерел, а природнім шляхом – ув’язнений витратить частину свого життя, здоров’я, комфорту та зв’язків у слідчому ізоляторі на паритетних умовах. За таких умов питання про компенсації неналежних умов тримання просто не буде виникати.
-
Декриміналізації окремих видів злочинів
Згідно з чинним законодавством України, кримінально-карними тяжкими злочинами є, приміром, такі:
- Створення та тримання місць розпусти та звідництво (ст. 302 КК України). Наші «сумлінні» правоохоронці регулярно звітують про те, що десь вони викрили небезпечне кубло підстаркуватих розпусників, яке маскувалося під еротичний готель, сауну чи масажний кабінет. В роки війни та економічної скрути це, очевидно, дуже «тяжкий» злочин, і «без нього ніяк».
- Злочином (ст. 301) є також ввезення в Україну або збут в Україні порнографічних предметів і творів. Під порнографічними предметами слід розуміти, очевидно, весь асортимент товарів з «секс-шопів», а твори – це порнографічні фільми на відеокасетах. Можливо, для законодавців це є таємницею, але вже давно існує така річ як Інтернет. Він дозволяє в поточному часі отримувати доступ до будь-яких сороміцьких фільмів з будь-якої країни світу. А за допомогою смартфонів можна безпосередньо знімати та демонструвати будь-які «порнографічні рухомі картинки». Подібна законодавча маячня – відвертий глум з рівня технічного прогресу. Це анахронізм, який, проте, дозволяє цілим зграям ледачих правоохоронців показувати видимість роботи.
- «Популярним» злочином у сучасних умовах є крадіжка в умовах воєнного стану (ч. 4 ст. 185 КК України). Тобто, коли раніше не було війни, то винос неоплаченого товару за межі супермаркету (кілограма ковбаси та сиру) міг загрожувати злодію штрафом. А зараз же ці ж самі дії загрожують позбавленням волі на строк від п’яти років. При цьому кількість крадіжок не меншає. Чисельність суддів не збільшується. В’язниці забиваються дрібними «крадунами», які в реальності значно краще виправляться шляхом залучення до суспільно-корисної праці (прибирання вулиць, розгрібання завалів, тяжка брудна фізична робота).
- Не може бути злочином, і тим більше в воєнних умовах, т. з. незаконне зберігання зброї та боєприпасів (ст. 263 КК України). Це виглядає не тільки дикунством, але і відвертим приниженням прав людини, коли особу запроторюють до в’язниці через те, що вона в зоні бойових дій захопила у ворога автомат чи пістолет і негайно отримує звинувачення на декілька років в’язниці. Те ж саме стосується і т. зв. «холодної» зброї – наприклад, ножа, який довше «дозволеного» на декілька сантиметрів, при тому, що пересічний молоток чи туристична сокира чи викрутка більш придатні для тілесних ушкоджень і менш ризикові в їх носінні. Подібна маячня та істерики з приводу зброї (тим більше у військові часи) взагалі недоречні. Вони шкідливі, в тому числі, на фоні дискурсу про те, як держава піклується про своїх захисників і поважає право на самозахист.
- За ч. 3 ст. 307 КК України, якщо особа виростила у себе в помешканні або на подвір’ї зо два десятки рослин конопель, які висушила та подрібнила, і вага здобутої сухої речовини перевищує два з половиною кілограми – це вважається «виготовленням наркотичних речовин в особливо великих розмірах». За цей злочин передбачено покарання у вигляді позбавлення волі строком від 9 до 12 років з конфіскацією майна. За умисне вбивство або його аналог – тяжкі тілесні ушкодження, що спричинили смерть потерпілої особи (ч. 2 ст. 121 КК України) дають менше – від 7 до 10 років позбавлення волі. Як показує досвід розвинених країн, коноплі не є особливо небезпечним наркотиком. Недоцільно призначати тривалі терміни позбавлення волі за вирощування пересічного, за своєю природою, бур’яну, який самостійно росте на звалищах і є рослиною, звичною для наших ґрунтів і клімату.
Регулятивна роль держави не може бути надмірною
Це лише вибіркові приклади недосконалості, «передуманості», анахронізмів законодавства та правозастосовної практики.
Кримінологи та криміналісти, які вивчають явище злочинності та методи протидії окремим категоріям злочинів давно виявили просте правило: ступінь регулятивної ролі держави у кримінальних правопорушеннях не повинен бути надмірним.
Так, можна теоретично будь-які дії вважати злочинами та намагатися їх карати. Та коли на це відверто немає ресурсів, зусиль, фінансів – нічого з цієї затії не вийде. Як не вийде, приміром, у путіна втілити його плани щодо України.
Теоретично можна звинуватити ледь не кожного у злочинах. Але тоді виникне парадоксальна ситуація: якщо всі (чи більшість) громадян є злочинцями, то таке суспільство приречене на розбрат, деградацію, внутрішні суперечності, колотнечу, недовіру як до всіх його членів, так і до держави. Адже суспільство та держава ефективно можуть існувати лише в умовах, коли більшість вважаються законослухняними громадянами, а злочинами є ті діяння, які мають потерпілих, котрі втратили від злочинів що-небудь – гроші, здоров’я, майно тощо.
Від того, що в когось у кишені заховано шматок гострого або стріляючого заліза, або хтось вирощує коноплі чи займається самовдоволенням під фільм на смартфоні – шкоди нікому ніякої. Крім держави, яка штучно створює проблеми, аби потім витрачати час і ресурси на їх розв’язання.
І держава відверто «не потягне» (вже не тягне) цей тягар «виховної роботи» там, де її участь не потрібна. Зусилля правохоронців розпорошуються на дрібних крадунів, користувачів порнографії і курців конопель замість того, аби сконцентруватися на дійсно тяжких злочинах, від яких реально потерпають люди. Або ж таких правоохоронців, як тимчасово вивільнених, можна було направити на фронт. Складається враження, що пошуком повій та вирощувачів коноплі правоохоронці маскують професійну непридатність і демонструють свою потрібність, уникаючи справжньої роботи, в тому числі участі в обороні держави.
Олексій Святогор,
Перший заступник директора Центру економіко-правових досліджень
