«

Сер 07

Print this Запис

Нове антитерористичне законодавство і кібербезпека

В Указі Президента України від 25 лютого 2017 р. № 47/2017 Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 29 грудня 2016 р. «Про Доктрину інформаційної безпеки України» у розділі 4 серед актуальних загроз національним інтересам та національній безпеці України в інформаційній сфері вказано на неефективність державної інформаційної політики, недосконалість законодавства стосовно регулювання суспільних відносин в інформаційній сфері, невизначеність стратегічного наративу, недостатній рівень медіа-культури суспільства та поширення закликів до радикальних дій.

Чинне кримінальне законодавство України містить низку статей, у яких передбачено відповідальність за діяння, пов’язані із закликами до масових заворушень, вчиненням погромів, підпалів і насильницького виселення громадян, поваленням конституційного ладу, зміною територіальної цілісності України, а також за публічні заклики до геноциду (ч. 2 ст. 442), агресивної війни (ст. 436) і пропаганди комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів (ст. 4361) тощо.

Однак чинні норми КК України потребують розширення з огляду на необхідність реалізації завдання запобігання злочинам як одного з пріоритетних завдань згідно з ч. 1 ст. 1 Кримінального кодексу України.

Так само, Стратегія кібербезпеки України, затверджена Указом Президента України від 15 березня 2016 р. № 96/2016 лише у загальних рисах охоплює ті загрози, що постають у телекомунікаційному просторі України, що зараз фактично перетворюється на полігон, де відпрацьовуються різні технології обробки суспільства. Поза увагою досі залишаються інші небезпечні чинники, передусім – приховані форми впливу на суспільну свідомість. Як приклад, це передокупаційні події в м. Слов’янську Донецької області, що були пов’язані зі стрімким розгортанням інформаційної кампанії навколо протесту проти видобутку сланцевого газу, в яких взяли участь такі проросійські громадські організації, як «Зелена стрічка» та «Команди людства». Свого часу такі форми дозволили виявити всю громадську активність у місті, всі ключові постаті й важелі впливу та здійснити наступні кроки у напрямі окупації регіону російсько-терористичними угрупованнями за участі й підтримки кадрових військових РФ.

Соціальні мережі – один з найпотужніших способів поширення інформації, але водночас вони становлять і велику небезпеку в разі використання для формування вигідної (бажаної, потрібної), але хибної громадської думки, маніпулювання суспільною свідомістю і впливу на інформаційно-психологічну безпеку особистості.

Сьогодні наявність політичної волі та відповідних технічних можливостей дозволяють блокувати інформаційний сервіс загалом, браузер чи соціальну мережу, якщо це обумовлено необхідністю захисту національних інтересів України в інформаційній сфері або недопущенням дискредитації України на міжнародній арені тощо. Але водночас у будь-якій соціальній мережі поширюється і безліч інформації абсолютно нейтрального характеру – кулінарні рецепти, рибальство, садівництво, діти, захоплення, автомобілі і, зрештою, люди в них просто спілкуються. Блокування соцмережі змушує їх шукати варіанти обійти заборону або перейти до іншої соцмережі. Наприклад, сумнозвісні «Сині кити» й подібні «групи смерті» (спільноти осіб, які планують скоїти суїцид) проявляли себе набагато раніше, ніж про них стало відомо у зв’язку з блокуванням «ВКонтакте», а саме у соцмережі Фейсбук близько 5 років тому. Однак там вони були нечисленними та згодом практично зникли.

Натомість останнім часом тут активно діють інші мережеві угруповання, різноманітні шахраї, а також окремі користувачі-блогери, що використовують свою популярну сторінку в соцмережі як майданчик для поширення радикальних настроїв, розпалювання ненависті та підбурювання, шляхом публічних закликів, невизначеного кола осіб до скоєння злочинів, здебільшого тяжких і особливо тяжких, що поєднано зі схваленням і виправданням убивств, завдання фізичної, майнової та іншої шкоди окремим громадянам, естетизацією терористичних актів, диверсій, самосудів та героїзацією злочинців та ін.

Іншими словами, в Україні останнім часом намітилася тенденція до становлення й поширення нових форм екстремізму.

У Законі України «Про основи національної безпеки України» у статті 7 серед загроз національній безпеці та національним інтересам України стосовно загроз у внутрішньополітичній сфері вказано на можливість виникнення конфліктів у сфері міжетнічних і міжконфесійних відносин, радикалізації та проявів екстремізму в діяльності деяких об’єднань національних меншин та релігійних громад. З цього випливає, що підґрунтям для виникнення екстремізму можуть бути лише перераховані чинники, перелік яких не підлягає розширеному тлумаченню: ознаки раси, національності, релігійні переконання, етнічне походження окремих груп громадян.

Далі, у ст. 8 до основних напрямів державної політики з питань національної безпеки віднесено забезпечення політичної стабільності, громадянського миру та взаєморозуміння в суспільстві, запобігання проявам екстремізму. Однак при цьому в усьому масиві чинного законодавства немає окремого документу, яким було б визначено сутність цього явища. Якщо звернутися до джерел наукової літератури, то поняття екстремізм (від лат. extremus — крайній) являє собою схильність до крайніх поглядів і дій переважно в політиці, ідеологічному протиборстві.

Розрізняють правий і лівий екстремізм. Правий екстремізм представлений ультрареакційними партіями і угрупованнями, його характерною ознакою є прагнення протистояти прогресивним змінам у суспільстві, повернути його назад або принаймні зберегти без змін існуючий стан речей. Лівий екстремізм, навпаки, представлений крайніми революційними течіями в суспільно-політичному русі, для яких характерні надрадикальні вимоги (здебільшого нереальні для здійснення на певний час).

Як правий, так і лівий екстремізм вдається до протиправних, недемократичних способів розв’язання суспільних проблем, неприйняття ідейного і політичного плюралізму, нав’язування всім однієї позиції, крайніх, надзвичайних заходів, аж до терористичних актів і спроб державного перевороту. Обидва різновиди екстремізму як крайні в діяльності політичних організацій та груп дестабілізують суспільство, гальмують його поступ. Прихід екстремістських сил до влади найчастіше призводить до утвердження диктаторських, тоталітарних політичних режимів.

Так само, чинне законодавство не передбачає відповідальності за екстремістські діяння – Кримінальним кодексом встановлено лише покарання за скоєння терористичного акту.

Отже, середовищем поширення екстремістських ідей постають медіапростір, ЗМІ й телекомунікаційні системи, в тому числі соцмережі.

У будь-якому суспільстві завжди наявна певна кількість радикально налаштованих людей. В Україні їх кількість досягла критичної маси. По суті, це «п’ята колона», що спричиняє розкол суспільства в умовах, коли триває війна та, навпаки, всі мають гуртуватися і спільно протистояти зовнішній агресії з боку Російської Федерації. Наші радикали нечисленні, але використовують ті ж методи задоволення своїх інтересів, як і терористи. Розпалення ненависті, заклики до насильства, групові порушення громадського порядку, масові заворушення, підпали, погроми, порушення нормального режиму роботи державних структур і комунальних підприємств, переслідування, залякування і цькування громадян, які не поділяють їхніх поглядів – це екстремістські методи ідеологічної боротьби, мета («місія», «висока ідея») якої, як правило, не має нічого спільного з демократичними цінностями та інтересами громадян. Такі групи радикально налаштованих осіб зараз активно використовуються окремими політичними силами як інструмент у боротьбі за владу та грошові потоки.

З урахуванням наведеного вбачається доцільним розроблення пропозицій щодо внесення змін і доповнень до чинного законодавства України в частині запровадження юридичної відповідальності (кримінальної та адміністративної) за дії, пов’язані з використанням телекомунікаційних систем для скоєння протиправних діянь, які загрожують національній безпеці України на всіх рівнях (безпека особи, суспільства, держави), а саме:

1) публічного схвалення скоєних тяжких і особливо тяжких злочинів, героїзації осіб, які до цього причетні;

2) публічного виправдовування скоєних злочинів проти основ національної безпеки України та громадської безпеки, тяжких і особливо тяжких злочинів проти життя і здоров’я осіб або окремих соціальних груп;

3) закликів до скоєння тяжких і особливо тяжких злочинів, що фактично є формою підбурювання невизначеного кола осіб до порушення норм Кримінального кодексу України (ч. 4 ст. 27). Зокрема стосовно висловлювання подібних закликів назріла потреба у диференціації відповідальності, залежно від форми і способу їх поширення:

а) з урахуванням статусу суб’єкта злочину (діяння, скоєні державним службовцем, посадовою особою – наприклад, у випадках, коли народний депутат України на своїй сторінці у соцмережі висловлює бажання вчинити фізичну розправу над опонентами, або закликає до групових порушень громадського порядку, несанкціонованих зібрань, погромів, підпалів, блокування роботи чи захоплення органів державної влади та місцевого самоврядування тощо);

б) з урахуванням ролі співучасників, а саме в частині обтяження відповідальності за скоєння перерахованих дій (публічне схвалення, виправдовування, заклики до скоєння тяжких і особливо тяжких злочинів) групою осіб з використанням телекомунікаційних систем (у т.ч. можливостей соціальних мереж).

Центром економіко-правових досліджень, з урахуванням результатів попередньо проведеної наукової роботи було подано підготовлений законопроект для використання в діяльності Ради національної безпеки і оборони України.

Permanent link to this article: http://el-research.center/2017/08/07/%d0%bd%d0%be%d0%b2%d0%b5-%d0%b0%d0%bd%d1%82%d0%b8%d1%82%d0%b5%d1%80%d0%be%d1%80%d0%b8%d1%81%d1%82%d0%b8%d1%87%d0%bd%d0%b5-%d0%b7%d0%b0%d0%ba%d0%be%d0%bd%d0%be%d0%b4%d0%b0%d0%b2%d1%81%d1%82%d0%b2%d0%be/