Дотепер у колах науковців (особливо старшого покоління) можна почути твердження про «високий рівень совєцької науки», яка, мовляв, залишалася незалежною, сумлінною та експериментальною – на противагу сучасним реаліям, що нібито деградували під тиском грантів, формалізму та комерціалізації. Така риторика характерна для осіб, далеких від проведення реальних наукових досліджень, або ж для тих, хто намагається політизувати науку, зводячи її до інструменту пропаганди.
Будь-яке порівняння потребує аналізу реальних параметрів – умов, у яких працювали дослідники, можливостей реалізації наукових проєктів, механізмів контролю якості, академічної етики та системи підготовки кадрів. Що являла собою совєцька наука в аспекті методів, культури досліджень і ролі аспірантів, порівняно з нинішніми підходами в Україні, та чому не варто ідеалізувати минуле?
Наука як ідеологічний інструмент
В системі СССР наукові дослідження ніколи не були автономними. Сама суть науки як пошуку істини ставала другорядною. Перед нею завжди ставилося завдання відповідати офіційній ідеології. Це було нормою не лише в соціогуманітарних дисциплінах, які традиційно є більш вразливими до зовнішнього тиску, але і в точних і природничих науках.
Національна академія наук України
Генетика десятиліттями перебувала під забороною через так звану «лисенківщину», коли ідеї Трохима Лисенка, зручні для влади, визнали єдино «науково правильними». А справжніх учених – таких, як академік Вавилов – репресували або знищували.
Інший приклад – кібернетика, яку спочатку оголосили «буржуазною псевдонаукою», перш ніж врешті-решт допустити до вжитку наприкінці 1960-х, коли вже наздогнати західний прогрес було практично неможливо.
У СССР не існувало поняття про вільний вибір теми дослідження. Тема мала бути погоджена з кафедрою, інститутом, а нерідко – і з партійними органами. Наявність заборонених тем у галузі релігієзнавства, політології, психології або сучасної історії була повсякденним явищем. Науковий пошук обмежувався не межами методології, а межами ідеологічно дозволеного.
В сучасній Україні дослідник має право вільно обирати наукову тему в межах спеціальності, а обмеження найчастіше зумовлені суто технічними, а не ідеологічними причинами. Жодному аспіранту сьогодні не доведеться писати дисертацію про те, що «світова буржуазна наука занепадає» чи «матеріалізм є єдино вірним методом пізнання».
Використання безоплатної праці аспірантів – норма совєцької системи
Однією з особливо болючих тем, про які мало хто говорить відкрито, є питання експлуатації аспірантів і здобувачів у СРСР. В умовах тотальної залежності молодого науковця від свого наукового керівника, аспірантура перетворювалася не на період досліджень, а на роки підневільної праці.
У багатьох випадках аспірантів залучали до виконання сторонніх, не пов’язаних з їхніми темами завдань. Ідеться не лише про бібліографічну роботу, підготовку публікацій для наукового керівника чи редагування чужих текстів – це ще півбіди. Траплялися випадки, коли аспірантів відряджали на повний робочий день до лабораторій чи технічних відділів установ, де вони безкоштовно виконували чужу роботу за лаборантів, операторів і технічного персоналу.
Деяких аспірантів зобов’язували брати участь і в «допомозі по господарству»: виконувати будівельні чи ремонтні роботи на дачах керівництва, чергувати на об’єктах, а іноді навіть працювати у колгоспах у складі так званих «студентських загонів» на збиранні врожаїв. Відмовитись означало виступити проти системи, що могло «поставити хрест» на захисті дисертації та всій майбутній кар’єрі.
Наукове керівництво найчастіше носило авторитарний характер. Молодий дослідник не мав змоги оскаржити неправомірні дії свого наставника – відсутність незалежних інституцій, які б займалися академічною доброчесністю, робила будь-яке звернення безглуздим.
Сьогодні ситуація змінилася докорінно. Законодавство чітко забороняє залучати аспірантів до видів діяльності, не пов’язаних із їхніми темами досліджень. І хоча випадки порушень подекуди трапляються, здобувач має значно ширші можливості для захисту своїх прав: комісії з академічної доброчесності при закладах освіти, інституційні положення про етику, а також можливість оприлюднити факти зловживань у публічному просторі.
Наукова доброчесність
Питання авторства та академічної доброчесності в СССР вирішувалося за доволі абсурдними, далекими від сучасних, критеріями. Там, де сьогодні дослідник повинен зазначити кожне запозичене джерело, у радянській системі подібна «дріб’язковість» не заохочувалась. Авторитет керівника, адміністративний статус чи зв’язки дозволяли безкарно використовувати працю інших – іноді просто переписуючи цілі шматки чужих дисертацій, методичок і статей, змінюючи лише заголовок.
Особливо поширеною була практика, коли публікації аспіранта «переписували» старші колеги, додаючи своє прізвище першим або повністю привласнюючи роботу, змінюючи окремі фрази. При цьому, жодна форма антиплагіатної перевірки не існувала. Ідеологічна «правильність» мала більшу вагу за достовірність даних або коректність цитування.
Наукові журнали часто публікували рецензії не стільки за змістом, скільки за рівнем лояльності до системи. Якщо в дисертації чи статті був марксистсько-ленінський розділ і посилання на відповідні «праці» – цього вже могло бути достатньо. До того ж, підхід до захисту дисертацій був значною мірою формалізований: основне – зібрати формальні ознаки (наявність статей у «відомчих» виданнях, виконання плану, офіційне затвердження теми), а зміст аналізувався побіжно.
Сьогодні, навіть попри наявність певних складнощів, у нашій країні ситуація значно краща. Вищі навчальні заклади та наукові установи використовують інструменти перевірки на плагіат – як технічні (Unicheck, StrikePlagiarism), так і процедурні (експертні комісії, етичні ради). Сам факт виявлення плагіату може призвести до відмови у присудженні ступеня або навіть до позбавлення вже здобутого наукового звання.
Наявність цифрових бібліотек, електронних журналів, DOI-реєстрації, наявність баз Scopus та Web of Science створюють якісно новий рівень публічності й відповідальності. Автор більше не може розраховувати на «нікому не відоме» джерело – кожна цитата перевіряється автоматично. І хоча лазівки для зловживань досі залишаються, ризик викриття зростає в рази, що саме по собі зменшує поширеність таких практик.
Кадрова система і захист дисертацій
Ще однією рисою совєцької наукової системи була надмірна централізація. Вся процедура підготовки та захисту дисертацій (як кандидатських, так і докторських) суворо регламентувалась ВАК – Вищою атестаційною комісією при раді міністрів СССР. З одного боку, це мало забезпечити «єдність підходів», з іншого – породжувало надмірну бюрократію, залежність від чиновників і неможливість гнучких рішень.
Усі захисти відбувалися за єдиною схемою: в спецраді, яка часто складалася з осіб, призначених за формальними ознаками – з огляду на вчене звання, а не науковий інтерес до теми. Захист міг затягнутися надовго – 8–10 років для кандидатської дисертації не вважалися чимось винятковим. Передусім, через розтягнуте в часі «виконання планів», очікування квоти на захист, переписування на вимогу рецензентів або формальну відмову з боку закладу з політичних міркувань.
Система заохочувала кулуарність. Рецензенти і члени спецрад часто не читали дисертацію повністю, покладаючись на думку керівника, а керівники, своєю чергою, схвалювали роботи тих, хто забезпечував «лояльність» або підтримував адміністративну субординацію. Захист у столиці, особливо в москві, міг бути справжньою лотереєю: без «підтримки» він був практично неможливий.
В сучасній Україні збереглися залишки цієї системи, проте з помітними відмінностями:
- ВАК ліквідовано, функції передано МОН та НАЗЯВО;
- існують відкриті реєстри здобувачів, дисертацій, рецензій;
- запроваджено електронне подання дисертацій та вимогу відкритого доступу;
- здобувач має право бути присутнім на всіх стадіях розгляду справи, оскаржувати дії рецензентів і навіть звертатися до суду.
Також поступово впроваджується вимога до наукових керівників не лише формально супроводжувати, а й нести академічну відповідальність за недоброчесність у роботах своїх здобувачів. Це дозволяє поступово формувати іншу культуру – ту, де керівник не диктатор, а наставник.
Від ізоляції до відкритості
Ще одним критичним обмеженням для науки в СССР була відсутність вільного доступу до світових досліджень. Науковці працювали у вакуумі. Доступ до зарубіжної наукової літератури був привілеєм обраних – тих, хто мав допуск до спецфондів або працював у «закритих» інститутах. Бібліотеки, як правило, мали в кращому разі переклади обраних (ідеологічно відфільтрованих) праць, а інколи – короткі реферати.
Окрема складність полягала в тому, що радянські дослідники були відірвані від практики світової наукової комунікації. Міжнародні конференції – під контролем спецслужб; листування з іноземними вченими – під пильним наглядом; публікації у західних журналах – майже неможливі без погодження керівництва установи або органів безпеки.
Важливим фактором відставання радянської науки став брак технологій. Через закритість і низький рівень міжнародного співробітництва багато дослідників працювали із застарілим обладнанням, яке або виготовлялось кустарно на місцях, або не оновлювалось десятиліттями. Відсутність ліцензійного ПЗ, обмежений доступ до обчислювальних потужностей та навіть нестача базових реактивів у лабораторіях – усе це зумовлювало низьку якість і повторюваність результатів.
Сьогодні ситуація радикально змінилась. Українські науковці мають:
- вільний доступ до баз даних (частково безкоштовний, частково – за рахунок держзакупівель або інституційних підписок);
- можливість публікацій у світових рейтингових виданнях (зокрема через Scopus, WoS, DOAJ);
- участь у міжнародних проєктах і конференціях (наприклад, за програмами Horizon Europe, Erasmus+, COST);
- доступ до онлайн-інструментів, таких як Google Scholar, ResearchGate, Academia.edu, Zotero та Mendeley, які дозволяють формувати власний цифровий науковий профіль, поширювати праці, отримувати зворотний зв’язок і бачити метрики впливу.
Звісно, доступ до певних ресурсів (наприклад, Elsevier або Springer) може бути обмеженим через платність. Але сам факт того, що здобувач може знайти, прочитати і процитувати актуальні дослідження, зняв колосальний бар’єр, який існував ще 30–40 років тому. Тоді як у СССР науковець міг десятиріччями не знати, що його закордонний колега давно вирішив проблему, над якою він ще «ламає голову».
Публікації та критерії ефективності
У совєцькій системі наукові публікації виконували функцію підтвердження участі у «процесі», але не слугували критерієм якості. Основним джерелом була мережа «відомчих» журналів – ті, що друкувались під патронатом певного міністерства, галузевого інституту або профільної ради. Рівень рецензування був формальним, а розміщення матеріалів нерідко залежало від знайомств, «черги», інституційної належності чи банальної лояльності до редакції.
Для багатьох галузевих наук існувала негласна норма: опублікувати три статті у «своєму» журналі – цього достатньо для допуску до захисту. Неважливо, чи статті читають, цитують, чи мають вони вплив. Головне – відповідність кількісним вимогам.
Більше того, самі журнали часто не мали індексування, не були бібліографічно доступні в інших регіонах і за кордоном. У деяких випадках, навіть в одній академії наук публікації з різних інститутів існували в паралельних, нікому не відомих світах. Поняття наукової дискусії, відповіді на статтю, відкритого рецензування було винятковим явищем.
Сучасна ситуація суттєво відрізняється. Так, у системі атестації зберігається певна формалізованість (вимоги до кількості статей у фахових виданнях), але водночас існує:
- принцип індексованості: оцінюється не просто факт публікації, а рівень видання (Scopus, WoS, DOI),
- відкритість журналів: більшість із них мають архіви, публічні метадані, вимоги до рецензування,
- міжнародна доступність: стаття з українського журналу за умови дотримання стандартів доступна в усьому світі,
- аналітика цитувань і метрик впливу: автори можуть бачити, як їхні роботи цитуються, що дає можливість об’єктивно оцінити наукову вагу роботи.
Крім того, розвиток репозиторіїв (наприклад, OJS-платформ, Open Access архівів, Zenodo, OSF) дозволяє авторам публікувати препринти, обговорювати статті до рецензування і формувати власний слід у науці без очікування «милості» від чиновників.
Критичне мислення замість ностальгії
Совєцька наука, попри її досягнення в окремих галузях, не була синонімом свободи, прогресу і дослідницької доброчесності. Вона функціонувала як жорстко централізована система, підпорядкована не принципам пізнання, а завданням держави та ідеології. Контроль, ізоляція, страх, кулуарність і підміна реального пошуку знань адміністративним підходом – ось ті основи, на яких вона будувалася десятиліттями.
Ідеалізація цієї доби небезпечна. Вона не лише створює викривлену картину минулого, але і заважає будувати якісні механізми контролю та вдосконалення сучасної наукової практики. Так, нині українська наука не позбавлена вад. Проблеми доброчесності, кумівства, шаблонності в тематиці дисертацій, брак фінансування, технічна відсталість окремих установ – усе це існує. Але водночас тепер аспірант має право голосу, юридичний захист і доступ до інформації. Науковець може самостійно обирати тему, публікуватися за кордоном і обговорювати свої результати відкрито. Існують інструменти протидії плагіату, фіксації академічного авторства та рецензування. Зрештою, наука в Україні дедалі більше інтегрується у світовий простір, поступово переходячи від імітації процесу до реального внеску.
Успішні приклади є. Вони – не в «ностальгії», не в ритуальних згадках про «великий совєцький потенціал», а в конкретних діях науковців, які пишуть у Scopus, створюють цифрові інструменти, беруть участь у міжнародних конференціях, реформують систему атестації. Нам потрібна не совєцька модель науки, а наша – українська: гідна, чесна, інтелектуально сильна. І щоб її розвивати, потрібно не тужити за минулим, а критично осмислювати і його, і сьогодення. Бо лише так – шляхом усвідомлення проблем, формується наукова культура, яка спирається на повагу до знань, свободи та відповідальності.