Надання психіатричної допомоги у примусовому порядку в цивільному процесі (форма № 10)

Надання психіатричної допомоги у примусовому порядку в цивільному процесі є одним з найбільш контроверсійних інструментів захисту особи та суспільства. На відміну від кримінальних справ, де ухвала щодо примусового застосування заходів медичного характеру ґрунтується на підозрі чи обвинуваченні у скоєнні кримінального правопорушення, в цивільному процесі до госпіталізації вдаються за рішенням місцевого суду, за висновками судово-психіатричних експертів та з урахуванням інтересів особи, яка спроможна самостійно піклуватися про власне здоров’я чи створює загрозу собі або оточенню.

У травні 2025 року Центр економіко-правових досліджень ініціював офіційний запит до Державної установи «Інститут судової психіатрії МОЗ України» з проханням надати статистичні дані за 2024 рік щодо таких випадків. Отримана відповідь і додаткова таблиця не лише проливають світло на масштаби практики примусової госпіталізації, а й демонструють її динаміку та категорії осіб, які поміщалися на стаціонарне лікування.

Форма 10 – Госпіталізація до закладу з надання психіатричної допомоги в примусовому порядку

Системний аналіз отриманих показників допомагає зрозуміти динаміку кількості випадків госпіталізації, а також особливості правозастосування, найбільш поширені діагнози та обсяг надання ліжко-днів психіатричного стаціонару.

Розуміння цих показників є критичним у контексті судово-правової системи та захисту прав людини. Примусова госпіталізація може бути виправданою лише тоді, коли всі інші засоби підтримки особи виявилися неефективними. Таблиця Інституту містить дані за формою № 10 «Госпіталізація до закладу з надання психіатричної допомоги у примусовому порядку в цивільному процесі» і дозволяє деталізувати, наскільки часто і з якими обставинами вдавалися до цього заходу.

Загальні цифри та динаміка 2024 року

За офіційними даними Інституту, у 2024 році загалом 889 осіб було госпіталізовано примусово в цивільно-правовому порядку. Серед них 44 особи – це діти та підлітки, які опинилися у стаціонарі на підставі судового рішення. Частка неповнолітніх у загальному потоці госпіталізацій становить близько 5 %. Цифра 889 охоплює лише тих осіб, чиє примусове лікування відбулося вперше протягом року або продовжувалося з попередніх періодів та належало до категорії випадків «у цивільному процесі».

З початку року й до 31 грудня 2024-го 767 осіб (з них 43 дитини) завершили лікування у стаціонарних умовах, тобто виконали умови госпіталізації та були виписані з лікарень. Усі ці виписані особи перебували під наглядом судово-медичних закладів, і за ними велося подальше амбулаторне спостереження, якщо цього потребував їхній психічний стан. Загальна кількість ліжко-днів, проведених тими, хто виписався, становить 28 155 – це майже 77 років безперервного лікування, якщо уявити всі дні поспіль.

Станом на кінець року у стаціонарі все ще перебували 769 осіб (129 дітей), які втратили здатність ухвалювати рішення про власне лікування або визнані недієздатними через наявність психічних розладів. Ці дані свідчать про те, що приблизно 87 % від загальної кількості госпіталізацій були затяжними або продовжувалися понад 12 місяців. Сумарна кількість ліжко-днів таких пацієнтів склала 15 348, що підтверджує значний обсяг ресурсів, які система охорони здоров’я спрямовує на підтримку осіб, які не можуть захистити себе самостійно.

Хоча в абсолютних цифрах переважають дорослі пацієнти, факт госпіталізації неповнолітніх викликає окремі питання щодо законодавчого регулювання, участі батьків чи опікунів, а також про те, які альтернативи примусовому лікуванню могли бути застосовані до дітей із психічними розладами в цивільному процесі.

Діагнози: шизофренія, залежність, інтелектуальні порушення

Аналіз розподілу за кодами МКХ‑10 дає змогу виявити, які психічні розлади більш за все призводять до судових рішень про примусову госпіталізацію. Найчисельнішою групою є пацієнти зі шизофренією, шизотипними та маревними розладами (коди F20–F29). Саме їх налічується 555, або понад 62 % від усіх випадків. З-поміж них 436 – це чиста шизофренія, що свідчить про хронічний характер захворювання і складності соціальної адаптації таких осіб.

Другою за поширеністю групою є розлади, пов’язані з уживанням психоактивних речовин (F10–F19). У 2024 році через ці розлади до примусової госпіталізації направили 108 осіб. Із них 90 випадків припадають на алкогольну залежність (F10), а ще 2 – на опіоїдну залежність (F11), що віддзеркалює не тільки масштаби зловживання, але і суддівську практику щодо врахування соціальних ризиків, пов’язаних із синдромом залежності, що спричинив розлади поведінки.

Третю за кількістю групу становлять пацієнти з інтелектуальними порушеннями (F70–F79) – 91 особа, з яких 37 % (тобто 37 осіб) мають тяжкий або глибокий рівень інтелектуальної відсталості. За таких умов держава та суди часто обирають шлях примусової госпіталізації через неможливість цих осіб забезпечити власну безпеку або відповідати за себе юридично. Водночас показники госпіталізації за кодами F30–F39 (афективні розлади) та F40–F48 (неврози й соматоформні розлади) залишаються поодинокими: лише 16 та 1 випадок відповідно, а PTSD (F43.1) у 2024 році не спричинив жодного примусового засудження.

Такий розподіл діагнозів є важливим для подальшого обговорення: він демонструє не лише спектр психічних захворювань, але і ступінь соціальної небезпеки, яку, на думку судів і експертів, становлять різні категорії осіб.

Тривалість лікування та використання ресурсів

Кількісні показники ліжко-днів дозволяють оцінити навантаження на ресурси психіатричних стаціонарів. У 2024 році пацієнти, які завершили лікування, перебували в стаціонарі загалом 28 155 діб, а ті, хто залишився на кінець року, – ще 15 348 діб. Це в сумі майже 44 000 ліжко-днів, що відповідає приблизно 120 повним ліжка-місцям упродовж року.

Такий обсяг демонструє, наскільки суттєвим є тягар примусової психіатрії для бюджетного фінансування. Утримання одного пацієнта в середньому потребує щонайменше десятків тисяч гривень на місяць, враховуючи зарплати персоналу, медикаменти, харчування та комунальні послуги. Отже, суспільство інвестує в інституціональне лікування тих, хто не може взяти участь у власній захисній процедурі.

Разом з тим, висока пропорція пацієнтів, що залишаються у стаціонарі понад рік (майже 87 %), ставить під сумнів ефективність моделі подальшої соціальної та реабілітаційної підтримки після виписки. Недостатній розвиток амбулаторних і денних форм допомоги може стимулювати продовження примусових заходів замість адаптації пацієнта в громаді.

Юридичні та етичні аспекти

Примусова госпіталізація в цивільному процесі відбувається на підставі статей Цивільного процесуального кодексу України: зокрема, на запит зацікавлених осіб (родичів, опікунів чи соціальних служб) і за висновками судово-психіатричних експертів. Суд повинен урахувати як ризики для життя і здоров’я особи, так і можливість застосування альтернативних заходів – соціальної послуги, денного стаціонару, кризового центру.

Важливо, що міжнародні стандарти захисту прав людини, зокрема Конвенція ООН про права осіб з інвалідністю та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, підкреслюють обов’язок держави забезпечити мінімальний рівень втручання у свободу особи. Примусова госпіталізація має бути крайньою мірою та узгоджуватися з принципом пропорційності: лікування за відсутності однозначної згоди – лише коли існує безпосередня загроза життю чи здоров’ю.

Етичний вимір питання полягає у тому, що суди та лікарі фактично вирішують долю людини, позбавляючи її права автономного вибору і переміщуючи у закритий простір лікарні. Це породжує ризик аб’юзу, коли недосконалість законодавства чи процедур призводить до зайвих госпіталізацій або тривалого тримання осіб у закритих відділеннях. Жодна статистика не відображає повністю внутрішнього досвіду пацієнтів та ризик стигматизації, які з нею пов’язанні.

Баланс безпеки та прав людини

Статистика 2024 року показує, що примусова психіатрія в цивільному процесі в Україні – це значний сектор медичної та судової практики. Приблизно 900 випадків на рік, переважно серед дорослих із хронічними психічними розладами, затребувані як інструмент забезпечення безпеки та медичного догляду. Однак високий відсоток довготривалих інституціональних лікувань вказує на необхідність розвитку паралельних послуг – денних стаціонарів, кризових центрів і амбулаторної підтримки.

Законодавство України передбачає сувору процедуру прийняття рішення про госпіталізацію: звернення зацікавлених осіб, висновки експертів, вивчення альтернатив. Проте в умовах інформаційного вакууму та низької обізнаності суспільства про права психічно хворих часто відсутній адекватний моніторинг та контроль за виконанням судових рішень.

У перспективі важливо зберегти баланс між захистом осіб, які не можуть подбати про себе, та обмеженням ризику надмірного, невиправданого примусового втручання. Прозорість статистики та відкрите обговорення результатів подібних досліджень дозволяють спрямувати реформу системи охорони психічного здоров’я на розвиток більш гнучких, менш репресивних форм підтримки, ніж тривалі госпіталізації за рішенням суду.

Насамкінець, цифри Таблиці № 10 – це не просто статистика. Це життя майже тисячі людей, які в силу обставин опинилися поза межами свободи вибору. Для громадянського суспільства та органів влади важливо зробити все можливе, аби такі рішення залишалися винятковими, гуманними і базувалися насамперед на дбайливому супроводі, а не на ізоляції.