«

»

Лют 28

Print this Запис

Сучасна університетська правова освіта і наука

Зала вченої ради Національного авіаційного університету стала місцем зустрічі українських науковців та поважних гостей із зарубіжних країн – учасників VIІІ Міжнародної науково-практичної конференції «Сучасна університетська правова освіта і наука», що відбулася 23 лютого 2018 р. Організаторами й безпосередніми учасниками заходів були: Міністерство освіти і науки України, Національний авіаційний університет, Навчально-науковий Юридичний інститут, Інститут ІКАО, Інститут законодавства Верховної Ради України, Грузинський авіаційний університет, Національна Академія Авіації Азербайджанської Республіки, Бакинський державний університет (Азербайджанська Республіка), Європейський інститут безперервної освіти (Словаччина), Центр досліджень Європейських реформ (Люксембург), Люблінський університет Марії Склодовської-Кюрі (Польща), Вища школа економіки в Радомі (Польща), Університет в Любляні (Словенія), Варненський вільний університет імені Чорноризця Храбра (Болгарія), Aкадемія Мелітенсе (Іспанія).

Предметом розгляду й обговорення були питання за такими напрямами:

  • методологія юридичних досліджень в умовах євроінтеграції;
  • інтернаціоналізація та інформатизація юридичної освіти;
  • сучасні парадигми розвитку публічно-правових галузей у вищій школі;
  • розвиток сучасної науки трудового права;
  • інноваційні тенденції розвитку приватного права;
  •  особливості кримінально-правових та криміналістичних досліджень: реалії та перспективи;
  • повітряне і космічне право: особливості професійно спрямованої підготовки юристів в авіаційному університеті;
  • актуальні наукові дослідження в галузі господарського права.

Від Центру економіко-правових досліджень участь у роботі конференції взяла директорка – кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник Ірина Кременовська. Її доповідь було присвячено питанням удосконалення кримінального законодавства України в частині розширення форм співучасті у скоєнні злочину.  В її дослідженні йшлося про те, що резонансні злочини, пов’язані з використанням вогнепальної зброї, вибухових пристроїв відбуваються в Україні майже щодня, і всі вони стають надбанням громадськості, в тому числі за допомогою використання сучасних телекомунікаційних технологій. Усі ці злочини за кваліфікацією належать до категорії тяжких і особливо тяжких.

Однак, практично після кожного з цих випадків знаходяться особи, які здійснюють виправдання згаданих злочинів, їх вихваляння, героїзацію, «патріотизацію», популяризацію, схвалення в публічній формі у соціальних мережах та засобах масової інформації, в тому числі через висловлювання на кшталт «так мєнтам і треба», «мало загинуло», «треба було, аби ще і родина постраждала», «мєнти не люди», «так буде з кожним», «молодці патріоти, треба повторити», «знищимо вєртухаїв влади», «треба карати цих негідників, народний гнів їх не омине», «а не треба було цим журналістам писати те, що не треба», «він вбивав мирних людей в АТО, тепер кара його дістала» тощо. При цьому таких поборників «народної» волі жодним чином не бентежать ті факти, що під час спрацювання вибухівки постраждали або могли постраждати взагалі сторонні люди, пересічні перехожі. На місці жертв «народних месників» могли опинитися громадяни, яким цілковито байдуже на ідеологічні марення «псевдопатріотів».

За чинним кримінальним законодавством України (ст. 27 Кримінального кодексу України) існує чотири види співучасті у вчиненні злочину: виконавець (особа, яка безпосередньо вчинила злочин – наприклад, заклала вибухівку тощо); організатор (особа, яка здійснила організацію злочину, фінансувала його, керувала ним, розподіляла ролі, створила злочинну групу тощо); підбурювач (особа, яка своїми діями – шляхом закликів, умовлянь, «порад», підкупу, погроз схилила інших осіб до виконання злочину); пособник (особа, яка заздалегідь обіцяла підтримку (приховання слідів злочину, переховування злочинця, знарядь злочину або їх надання тощо).

Всі ці види співучасті характеризуються їх періодичним і тривалим за часом характером (за часом вони тривають зазвичай до моменту вчинення (закінчення) злочину або ж безпосередньо після його завершення (приховання слідів, знарядь, сприяння втечі виконавця тощо), а також їх безпосереднім відношенням до даного конкретного злочину.

Таким чином, суспільно-небезпечне діяння (злочин, кримінальне правопорушення) за чинним кримінальним законом «живе» та карається у обмежених у часі, просторі та колі осіб конкретних випадках.

Однак за описаних вище випадків схвалення, героїзації та популяризації певного конкретного злочину, злочин умовно «триває» та поширює свою небезпечність у суспільстві протягом певного часу після його завершення, допоки існують вияви героїзації та виправдання злочинних діянь з боку окремих осіб, його схвалення як належної та «правильної» поведінки.

Згідно з теоретичними засадами та принципами застосування кримінального та кримінального процесуального законодавства метою кримінальної відповідальності є виправлення засуджених, усунення небезпечності їх діянь, а так само – профілактика скоєння нових злочинів, їх попередження, виховання в суспільстві негативного ставлення до злочинних діянь.

І ця мета, на жаль, не досягається за існуючих умов і навіть нівелюється, перекручується, зводиться нанівець.

З одного боку, відбувся очевидний злочин тяжкого чи особливо тяжкого характеру, правоохоронні органи здійснюють його розслідування, шукають винних, провадять допити, обшуки, вчиняють інші слідчі дії тощо, а з іншого – частина суспільства, збурена голосними заявами підбурювачів та героїзаторів, щиро починає вважати, що вибухи, стрілянина, вбивства, підпали, погроми є «правильними виявами громадської непокори», реалізацією злочинцями свого бачення світу та подій, і свого роду позитивними прикладами до наслідування.

Згаданий діаметральний ідеологічний дуалізм між негативним, з боку закону та правоохоронної системи, ставленням до злочинів і позитивним (псевдопозитивним) ставленням до тих же самих діянь з боку «громадськості» та «патріотів» є неприйнятним, нелогічним, суперечливим та руйнівним для законних інституцій, держави та суспільства.

Подібний дуалізм має бути усунуто. Немає сенсу здійснювати правоохоронну та правозахисну діяльність (як функції та завдання держави), коли ці функції позиціонуються як антисуспільні, антинародні вияви політики «злочинної влади» та «переслідування вольових патріотів, котрі власними силами здійснювали народну помсту та наводили порядок». Зусилля правоохоронців, як мінімум, нейтралізуються публічно поширюваною маячнею про «вольові дії патріотів».

З огляду на це, може бути запропоновано два шляхи: перший – встановлення  кримінальної відповідальності за схвалення (героїзацію, підтримання) тяжких і особливо тяжких злочинів; або другий – законодавче запровадження аналогічної за своєю природою та механізмом дії п’ятої форми співучасті у вчиненні тяжких та особливо тяжких злочинів – «виправдання» вчиненого злочину.

Таким чином, у разі вчинення злочинів тяжкого та особливо тяжкого характеру поряд з організаторами, виконавцями, підбурювачами та посібниками відповідальність має нести і особа (особи) котрі своїми діями та позитивно-забарвленими схвальними висловлюваннями фактично «приєднувались» до вчинених конкретних злочинних діянь (визнавали свою ідеологічну та ментальну єдність зі злочинцями – класичними співучасниками).

У секційному засіданні, що було присвячено питанням кримінального права та кримінологічних досліджень, взяли участь чи не найбільша кількість учених і практиків. І це не дивно, адже роль науки кримінального права та криміналістики в законотворчості та правозастосуванні важко переоцінити, хоча кримінальне право як наука з’явилося набагато пізніше кримінального законодавства.

Український криміналіст XIX ст. О.Ф. Кістяківський звертав увагу на те, що пізнання і вивчення кримінального права як сукупності звичаїв, законів і судової практики спочатку здійснювалося лише шляхом практичної діяльності, яка була головним засобом пізнання. Але «з розвитком і успіхами практики і науки, які знаходяться в повній залежності від розвитку людського суспільства, теоретичний спосіб вивчення стає важливим, необхідним і пануючим». Проте філософське положення про єдність теорії і практики залишається важливою методологічною основою для правильного розуміння процесів взаємозв’язку та обумовленості цих явищ.

Учасники обговорення також дійшли згоди з того, що незважаючи на притаманні для кримінального права риси консервативності та прогресивності, одним із напрямів сучасної кримінально-правової науки має стати, з одного боку, забезпечення стабільності кримінального права та закону, а з іншого – їх динамізму.

Вирішення першого завдання можливе завдяки «управлінським», так би мовити, реформам в самій організації наукових досліджень і зміцненні їх зв’язку з практикою; також ефективною може виявитися організація державної системи урахування наукових рекомендацій по вдосконаленню законодавства.

Що стосується другого завдання, то тут необхідно забезпечити методологічну свободу в пошуках інструментарію для кримінально-правових досліджень, щоб оновити, якщо це потрібно, методологічний арсенал сучасної науки. Проте думається, що цей процес викристалізує на орбіті методології і традиційні підходи до наукових пошуків у цій сфері, адже «нове», «антикризове» кримінальне право, вільне від закладених ще у XVIII ст. ідей законності, справедливості, рівності, гуманності, навряд чи спроможне вирішити поставлені перед ним завдання (див. також: Сучасна університетська правова освіта і наука : матеріали VIІІ Міжнародної науково-практичної конференції (м. Київ, Національний авіаційний університет, 23 лютого 2018 р.). – Т. 1. – Тернопіль: Вектор, 2018. – 394 с.).

Permanent link to this article: http://el-research.center/2018/02/28/%d1%81%d1%83%d1%87%d0%b0%d1%81%d0%bd%d0%b0-%d1%83%d0%bd%d1%96%d0%b2%d0%b5%d1%80%d1%81%d0%b8%d1%82%d0%b5%d1%82%d1%81%d1%8c%d0%ba%d0%b0-%d0%bf%d1%80%d0%b0%d0%b2%d0%be%d0%b2%d0%b0-%d0%be%d1%81%d0%b2/