Процедура кримінального провадження за відсутності підозрюваного чи обвинуваченого (in absentia) є одним із найбільш дискусійних інститутів сучасного кримінального процесу. З одного боку, вона дозволяє державі забезпечити невідворотність відповідальності у випадках, коли особа свідомо ухиляється від правосуддя. З іншого – створює підвищений ризик порушення права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Саме тому практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) відіграє ключову роль у визначенні меж допустимості таких проваджень.
В Україні інститут спеціального кримінального провадження (спеціального досудового розслідування та спеціального судового провадження) набув особливої актуальності після 2014 року у зв’язку з подіями на Донбасі та в Криму, а після повномасштабного вторгнення 2022 року – ще більше, з огляду на масовість воєнних злочинів, колабораціонізму та інших злочинів, вчинених особами, які перебувають на тимчасово окупованих територіях або за кордоном. Національні суди регулярно звертаються до стандартів ЄСПЛ, оцінюючи, чи були дотримані всі необхідні гарантії.
Поняття та історичний розвиток процедури in absentia
Під провадженням in absentia розуміють кримінальне провадження, яке здійснюється за відсутності підозрюваного чи обвинуваченого, який переховується від органів досудового розслідування та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності. У чинному Кримінальному процесуальному кодексі України (КПК) це врегульовано главою 241 (статті 2971–2975) щодо спеціального досудового розслідування та частиною 3 статті 323 щодо спеціального судового провадження.
Процедура була запроваджена Законом України № 1689-VII від 7 жовтня 2014 року. Спочатку вона стосувалася переважно злочинів проти основ національної безпеки, терористичних злочинів та окремих корупційних правопорушень. Згодом перелік злочинів розширювався, а умови застосування уточнювалися (зокрема, щодо осіб, які перебувають на тимчасово окупованій території, на території держави-агресора або оголошені в міждержавний/міжнародний розшук). Після 2022 року сфера застосування значно зросла через необхідність притягнення до відповідальності за воєнні злочини та злочини колабораціонізму.
В залі засідань Оболонського районного суду міста Києва
Важливо розрізняти спеціальне провадження in absentia у кримінальному процесі та заочний розгляд у цивільних справах – це різні правові інститути з різними гарантіями.
Ключові стандарти ЄСПЛ щодо проваджень in absentia
ЄСПЛ послідовно наголошує, що розгляд справи за відсутності обвинуваченого сам по собі не суперечить статті 6 Конвенції. Однак він повинен відповідати низці суворих умов, вироблених у прецедентній практиці.
Фундаментальним рішенням є Colozza v. Italy (1985) Суд підкреслив, що право бути присутнім у судовому засіданні є однією з основних гарантій справедливого суду. Особа, засуджена in absentia, повинна мати можливість після появи отримати новий розгляд справи по суті (як щодо права, так і щодо фактів), якщо не доведено, що вона однозначно відмовилася від права бути присутньою або намагалася ухилитися від правосуддя.
У рішенні у справі Sejdovic v. Italy (Велика Палата, 2006) Суд сформулював класичні критерії:
- обвинувачений повинен бути належним чином повідомлений про провадження (офіційне повідомлення; неясна чи неофіційна інформація, наприклад від родичів чи ЗМІ, є недостатньою);
- відмова від права брати участь у процесі має бути однозначною (express або implied through conduct);
- має бути забезпечене право на захист;
- у разі засудження без належного повідомлення та без доведеної відмови від права на участь особа повинна мати право на повторний розгляд справи.
У Medenica v. Switzerland (2001) Суд визнав, що умисне ухилення від явки може розцінюватися як відмова від права бути присутнім, якщо особа знала про провадження і свідомо створила умови, за яких не могла з’явитися. Водночас держава не має права застосовувати непропорційні заходи для забезпечення явки.
Інші важливі справи (T. v. Italy, Somogyi v. Italy, Goddi v. Italy, Krombach v. France тощо) підкреслюють необхідність реальних і розумних зусиль влади для повідомлення особи, забезпечення права на захисника навіть за відсутності обвинуваченого, можливості оскаржити заочний вирок і домогтися нового розгляду.
Суд неодноразово наголошував, що гарантії пунктів 3 (c), (d) і (e) статті 6 (право захищати себе особисто, допитувати свідків, користуватися допомогою перекладача) важко реалізувати без особистої присутності. Тому будь-який відступ від загальних правил повинен бути компенсований додатковими процесуальними гарантіями.
Національна практика і застосування стандартів ЄСПЛ
Українське законодавство загалом відповідає цим стандартам. Частина 2 статті 7 та частина 5 статті 374 КПК прямо зобов’язують сторону обвинувачення використати всі передбачені законом можливості для дотримання прав відсутнього підозрюваного/обвинуваченого (на захист, доступ до правосуддя тощо). Участь захисника у спеціальному провадженні є обов’язковою. Суд при постановленні вироку окремо обґрунтовує, чи були здійснені всі можливі заходи щодо дотримання прав особи.
Яскравим прикладом надміру обережного підходу національних судів є ухвала Кремінського районного суду Луганської області від 07.10.2019 у справі № 426/18968/17 відносно одіозного функціонера луганської окупаційної «прокуратури» Аркадія Корнієвського. Суд відмовив у задоволенні клопотання прокурора про здійснення спеціального судового провадження. Мотивував це тим, що сторона обвинувачення не надала беззаперечних доказів ухилення обвинуваченого від суду, однозначної відмови від права брати участь у процесі та перебування за межами України чи на тимчасово окупованій території. Суд послався саме на практику ЄСПЛ (Sejdovic, Colozza, Goddi, Medenica та ін.) і підкреслив, що за відсутності належного повідомлення та можливості особистого спілкування захисника з обвинуваченим здійснення спеціального провадження може призвести до порушення статті 6 Конвенції. Ця ухвала добре ілюструє, як суди відмовляють у застосуванні процедури, якщо гарантії не забезпечені в повній мірі.
Натомість у багатьох інших справах (зокрема у Вищому антикорупційному суді та загальних судах) клопотання про спеціальне провадження задовольняються, коли доведено, що особа знала або повинна була знати про провадження, ухиляється від явки, перебуває на тимчасово окупованій території чи оголошена в розшук, а захисник залучений. Верховний Суд у своїх оглядах (зокрема 2022 року) систематизував практику, підкреслюючи, що для осіб на тимчасово окупованих територіях вимога про міжнародний розшук не завжди є обов’язковою, а визначальним є факт ухилення та належне повідомлення.
Висновки
Процедура in absentia є легітимним інструментом кримінального процесу за умови суворого дотримання стандартів ЄСПЛ. Вона не суперечить Конвенції, якщо:
- Особа була належним чином повідомлена про провадження.
- Доведено, що вона свідомо ухилялася або однозначно відмовилася від права бути присутньою.
- Забезпечено ефективне право на захист.
- Існує реальна можливість повторного розгляду справи після появи особи.
Українське законодавство та практика судів загалом рухаються в напрямку імплементації цих стандартів. Водночас залишаються проблемні аспекти: якість повідомлення осіб, які перебувають на окупованих територіях; забезпечення конфіденційного спілкування захисника з відсутнім клієнтом; чіткість механізму перегляду заочних вироків. Подальше вдосконалення процедури має базуватися саме на практиці ЄСПЛ, щоб уникнути ризику визнання порушень у майбутніх справах проти України.
В умовах збройної агресії процедура in absentia залишається необхідною, але її застосування ніколи не повинно перетворюватися на формальність. Лише баланс між суспільним інтересом у відправленні правосуддя та процесуальними правами особи забезпечує легітимність таких проваджень.