До повномасштабного вторгнення російської федерації Україна вже перебувала на шляху поступового згортання мережі сільських загальноосвітніх навчальних закладів. Це пояснювали демографічними чинниками, браком бюджетних ресурсів, міграцією населення до міст і так званою «оптимізацією» системи освіти. Закриття шкіл у селах подавалося як об’єктивна необхідність і майже не сприймалося як загроза довгостроковому розвитку територіальних громад.
Після 24 лютого 2022 року ситуація докорінно змінилася. Проблема скорочення сільських шкіл перестала бути винятково управлінською чи економічною – до неї додався воєнний вимір. Якщо раніше заклади освіти закривали (ліквідовували за рішенням органів місцевого самоврядування), то тепер вони зазнають масового руйнування внаслідок обстрілів і бомбардувань. У багатьох громадах школи зникли фізично разом із будівлями, педагогічними колективами та учнівськими спільнотами.
Повністю зруйнована сільська школа, Чернігівська область
В умовах війни школа перестала бути лише елементом освітньої інфраструктури. Вона стала критичною умовою виживання громади як такої. Там, де немає школи, родини з дітьми не залишаються і не повертаються. Там, де немає дітей, зникають економічні перспективи, соціальні зв’язки та підґрунтя для відновлення життя після війни.
Саме тому проблема скорочення та руйнування сільських шкіл сьогодні виходить далеко за межі освітньої політики. Вона безпосередньо пов’язана з питаннями внутрішньої міграції, відновлення зруйнованих територій, спроможності територіальних громад і національної безпеки загалом.
Довоєнна статистика (2010–2015)
Для коректного оцінювання масштабу втрат, завданих системі освіти внаслідок повномасштабної війни, необхідно виходити не з «нульової точки», а з реального стану справ, у якому наша країна перебувала до початку російської збройної агресії. Сільські школи не була стабільними та захищеними інституціями навіть у мирний час.
Ще у довоєнний період в Україні спостерігалася стійка тенденція до скорочення мережі загальноосвітніх навчальних закладів, передусім у сільській місцевості. За офіційними даними Міністерства освіти і науки України, отриманими у відповідь на інформаційний запит Центру економіко-правових досліджень (лист від 01.10.2015 р. за вих. № 2/1-13-1747-15), кількість шкіл у селах щороку зменшувалася на сотні одиниць. Формальними підставами для таких рішень слугували демографічний спад, недостатня наповнюваність класів, брак коштів на утримання закладів та оптимізація видатків місцевих бюджетів.
Динаміка зміни кількості загальноосвітніх навчальних закладів у міській і сільській місцевості у 2010–2015 навчальних роках наочно демонструє системність цього процесу.
| Навчальні роки | Кількість ЗНЗ усіх типів та форм власності | |
| всього | у т.ч. в сільській місцевості | |
| 2010–2011 | 20300 | 13283 |
| 2011–2012 | 19874 | 12970 |
| 2012–2013 | 19672 | 12799 |
| 2013–2014 | 19294 | 12467 |
| 2014–2015 | 17604* | 11891* |
Таблиця 1. Динаміка зміни кількості загальноосвітніх навчальних закладів до російської збройної агресії проти України, розпочатої у 2014 році
Відомості наведено без урахування закладів, що перебувають на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя, а також районів Донецької та Луганської областей, не підконтрольних Уряду.
Правові засади реорганізації та ліквідації закладів загальної середньої освіти
Відповідно до ч. 2 ст. 32 Закону України «Про повну загальну середню освіту» (в редакції Закону України від 31.10.2025 р. № 4510-IX), у разі реорганізації чи ліквідації закладу загальної середньої освіти засновник зобов’язаний забезпечити учням можливість продовжити здобуття загальної середньої освіти на відповідному рівні освіти. Реорганізація, зміна типу, ліквідація закладу загальної середньої освіти у сільській місцевості допускається лише після громадського обговорення проекту відповідного рішення засновника, який оприлюднюється не менше ніж за один рік до прийняття відповідного рішення. Крім того, п. 30 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що реорганізація або ліквідація навчальних закладів комунальної форми власності здійснюється за рішенням місцевої ради.
Актуальною залишається і проблема відсутності критеріїв для співвідношення кількості навчальних закладів комунальної та приватної форм власності, адже це не дозволяє враховувати (а значить, і оцінювати) роль органів місцевого самоврядування у виконанні ними багатьох соціальних функцій як в інтересах населення, так і в інтересах того чи іншого регіону й держави загалом. Не є винятком і сфера освіти: система загальноосвітніх навчальних закладів існує в тісній взаємодії з господарською системою регіону, що являє собою підсистему народногосподарського комплексу країни.
Все очевидно – коли у певному селі чи селищі є можливості для роботи і створено прийнятну інфраструктуру, люди там житимуть і своєю працею будуть сприяти розвиткові населеного пункту. І навпаки: у багатьох селах України серед мешканців узагалі немає дітей і молоді шкільного віку, тому для місцевих рад немає сенсу утримувати навчальні заклади, особливо в умовах браку бюджетних коштів.
Наведені статистичні дані свідчать про те, що сільські школи в Україні ще до 2014 року перебували у вразливому становищі. Щороку держава втрачала до кількох сотень навчальних закладів не внаслідок надзвичайних подій, а в результаті управлінських рішень, ухвалених у межах «мирної» логіки економії та оптимізації.
Від скорочення до руйнування
Повномасштабна війна наклалася на послаблену систему та багаторазово посилила руйнівний ефект. Якщо раніше школи зникали з освітньої мапи країни формально (шляхом їх ліквідації або реорганізації), то після 24 лютого 2022 року вони почали зникати фізично: разом із будівлями, обладнанням, архівами і перспективами відновлення. На відміну від довоєнного періоду, сьогодні йдеться не про управлінський вибір, а про наслідки російських воєнних злочинів. Дані Міністерства освіти і науки України фіксують масштабні руйнування закладів освіти по всій території держави, що підтверджує цілеспрямований характер атак на цивільну інфраструктуру.
В цьому контексті наведена нижче інформація про кількість зруйнованих і пошкоджених закладів освіти набуває особливої ваги, демонструючи не тільки наслідки війни, а й те, як росія намагається знищити систему, яка й без того роками перебувала під тиском демографічного та економічного занепаду. Країна-терористка цинічно бреше, що завдає удари «винятково по військових об’єктах». Міністерство освіти і науки України зібрало та продовжує фіксувати численні факти, які спростовують це твердження: російські війська руйнують школи та університети, дитсадки і дитячі будинки. Інформація, що наведена нижче, містить узагальнені дані за регіонами про кількість руйнувань, завданих українським закладам освіти внаслідок нападу росії на Україну.
| Закладів освіти зруйновано | Закладів освіти пошкоджено | |
| Україна | 408 | 4046 |
| Вінницька | – | 10 |
| Волинська | – | 6 |
| Дніпропетровська | 15 | 503 |
| Донецька | 114 | 391 |
| Житомирська | 1 | 126 |
| Закарпатська | – | – |
| Запорізька | 2 | 165 |
| Івано-Франківська | – | 8 |
| Київська | 15 | 235 |
| Кіровоградська | – | 22 |
| Луганська | 23 | 183 |
| Львівська | – | 33 |
| Миколаївська | 33 | 270 |
| Одеська | – | 120 |
| Полтавська | – | 43 |
| Рівненська | – | 4 |
| Сумська | 22 | 259 |
| Тернопільська | – | 1 |
| Харківська | 101 | 743 |
| Херсонська | 80 | 304 |
| Хмельницька | – | 111 |
| Черкаська | – | 60 |
| Чернівецька | – | 1 |
| Чернігівська | 2 | 181 |
| м. Київ | – | 267 |
Таблиця 2. Кількість закладів освіти, зруйнованих і пошкоджених внаслідок російської збройної агресії
Ситуація за регіонами
Наведені відомості вкотре підтверджують, що ситуація за регіонами України в зазначеній сфері є неоднорідною. Причина в тому, що велика кількість територіальних громад, які нерідко відрізняються за своїм соціально-економічним потенціалом, не здатні самостійно розв’язувати питання соціально-економічного розвитку населеного пункту – як міста, так і села. Для таких випадків ефективним може стати така форма взаємодії, за якої територіальні громади зможуть об’єднувати матеріальні та фінансові ресурси для досягнення спільної господарської мети і для забезпечення виконання покладених на них соціальних функцій. З ухваленням у 2014 р. Закону України «Про співробітництво територіальних громад» (в редакції Закону України 28.08.2025 р. №4196-IX) було започатковано створення умов для більш повного використання європейського досвіду організації та стимулювання співпраці територіальних громад базового рівня.
Зібрані Міністерством освіти і науки України дані про кількість пошкоджених і зруйнованих закладів освіти фіксують не лише масштаб воєнних злочинів держави-агресора, але і структурну вразливість освітньої мережі, яка формувалася роками. 408 повністю зруйнованих і понад 4 400 пошкоджених закладів освіти – такі цифри свідчать про втрату опорних точок життя громад, особливо в сільській місцевості, де школа часто є не лише місцем навчання, а й єдиним публічним простором, центром комунікації, укриттям, гуманітарним хабом, осередком соціальної стабільності. У багатьох селах школа була останньою інституцією, що стримувала повне знелюднення території.
Особливо показовою є регіональна нерівномірність руйнувань. Найбільших втрат зазнали області, де ще до війни освітня мережа перебувала у стані постійного скорочення через демографічний спад і фінансову неспроможність громад. Таким чином, війна не просто зруйнувала школи – вона вдарила саме по тих ланках системи, які вже були ослаблені довоєнною політикою «економії на соціальному».
Фактично маємо справу з подвійним ефектом: довоєнна оптимізація зменшила запас міцності освітньої інфраструктури, а воєнні руйнування прискорили процеси, які раніше тривали роками. Там, де школу ще можна було врятувати адміністративним рішенням, тепер ідеться про відбудову «з нуля» – в умовах війни, дефіциту ресурсів і невизначеного майбутнього.
Відповідальність держави та громад за збереження освітньої мережі в умовах війни
Війна не скасовує обов’язків держави, а лише змінює умови їх виконання. Право на освіту залишається конституційною гарантією, а збереження та відновлення мережі навчальних закладів – прямим обов’язком публічної влади на всіх рівнях. Водночас реальність показує: без чіткої координації між державою та територіальними громадами ця відповідальність ризикує залишитися декларативною.
На органи місцевого самоврядування покладено безпосередню відповідальність за комунальні заклади освіти. Однак у багатьох громадах відсутні фінансові, кадрові та інституційні ресурси для самостійного відновлення зруйнованих шкіл. За таких умов держава має не перекладати тягар на місця, а забезпечувати цільові програми підтримки, спільне фінансування, методичний супровід і пріоритетність відбудови саме освітніх об’єктів.
Окремої уваги потребує питання недопущення «тихої ліквідації» шкіл під прикриттям воєнного стану. Ризик полягає в тому, що зруйновані або пошкоджені заклади можуть не відновлюватися роками, а згодом визнаватися «економічно недоцільними». Такий підхід фактично означатиме завершення процесу, який розпочався ще в довоєнний період, але вже без будь-яких шансів на зворотність.
Збереження освітньої мережі в умовах війни охоплює не тільки питання фінансів, а стосується і державної політики, пріоритетів і стратегічного бачення. Школа не може розглядатися винятково як витратна стаття бюджету – вона є елементом національної стійкості та післявоєнного відновлення.
Сільські школи як фактор повернення українських громадян
У контексті післявоєнного відновлення роль сільської школи виходить далеко за межі освітньої функції. Наявність працюючого навчального закладу є одним із ключових чинників, що впливають на рішення сімей про повернення до місця проживання або про переселення в сільську місцевість. Для внутрішньо переміщених осіб питання освіти дітей часто є визначальним – нарівні з безпекою та можливістю працевлаштування.
Відсутність школи автоматично означає відсутність майбутнього для громади. Навіть за наявності житла і роботи сім’ї з дітьми не повертатимуться туди, де немає доступу до освіти. Таким чином, збереження та відновлення сільських шкіл напряму пов’язане з демографічною стабілізацією, відновленням громад і подоланням наслідків внутрішньої та зовнішньої міграції населення.
В цьому сенсі інвестиції в сільську школу можна розглядати як інвестиції не в освіту, а в перспективі – в повернення людей, відновлення локальної економіки та соціальної тканини країни. Школа може і повинна стати точкою опори для відродження територій, які постраждали від війни, а не черговою жертвою політики скорочення під виглядом «реалістичних рішень».
Війна чітко показала: там, де зникає школа, зникає і громада. І навпаки – збереження освітнього осередку створює передумови для повернення життя навіть у найскладніших умовах.