Онлайн-атаки запускаються не для того, щоб лишитися в інтернеті. За типовим сценарієм, вони проходять стійкий цикл – від фабрикації контенту для медійної кампанії до реальної загрози для безпеки людини, і кожен етап відбувається за певними технологіями. Розуміння циклу насильства дозволяє оцінити реальний рівень загрози та вибудувати адекватну стратегію реагування.
Три етапи онлайн-насильства
Розпочинається все у віртуальному просторі: на першому етапі створюється наратив – фейковий інфопривід у форматі тексту чи відео з відірваними від контексту цитатами, з клікбейтним заголовком і картинками для привернення уваги. На даному етапі мета навіть не в тому, аби переконати скептика, а швидко викликати емоційну реакцію, що стимулює поширення. Для підсилення ефекту в контент вкладають гендерні кліше, будь-які негативні тавра або страшилки про «звʼязки з ворогом» – іншими словами, мотиви, які найбільш вражають саме ту аудиторію, яку хочуть мобілізувати.
Другий етап – залучення «корисних виконавців». Це особи, які не є організаторами кампанії, але ідеологічно оброблені, радикалізовані чи емоційно налаштовані. Вони сприймають інформацію як інструкцію до дії: зробити репост, переписати основний меседж у своїх каналах, пишуть погрози у соцмережах або йдуть в офлайн з наміром «поставити на місце». Саме такими виконавцями часто стають фанатичні групи, релігійні адепти чи радикальні активісти – ті, для кого публічний образ «ворога» легко трансформується у мішень для прямої агресії.
Такі повідомлення з маревними звинуваченнями надходили мені після моїх публікацій про діяльність секти «АллатРа» («созидательное общество»)
Після цього настає фаза публічного переслідування (третій етап): жертву відстежують у фізичному просторі – біля будинку, за звичними маршрутами, у громадських місцях, на роботі – всюди, куди тільки можна дістатися. Агресія тепер спрямована не лише на інформаційний контент, а на людину: вигукування наклепів, оприлюднення персональних даних, публічні приниження, словесні погрози чи зйомка без дозволу і збір даних про особисте життя. Для переслідувачів це спосіб домінувати і демонструвати силу; для аудиторії – спектакль, який підживлює колективну агресію.
У моєму випадку цей механізм був очевидним: публікація (чи серія публікацій) про діяльність проросійської структури стала тригером для запуску циклу онлайн-насильства: інформаційного вкиду, який поширювався на сайтах-сміттярках та у соцмережах. Далі ідеологізовані особи, частково мотивовані меседжами про «зраду» й «непристойність», підхопили наратив і вийшли в офлайн.
Як мене переслідувала фанатка
Це розпочалося близько місяця тому і триває дотепер. Одного ранку дорогою на роботу в автобусі до мене підсіла незнайома жінка віком близько 50 років і спочатку цілком спокійно спитала, чи моє ім’я Ірина Кременовська. На мою ствердну відповідь вона заявила, що читала мої публікації, зокрема ті, які стосуються проросійської організації «АллатРа». Дослівно вона висловилася так: «Вам мешало созидательное общество – АллатРа? Вы писали, что наклейки созидательного общества чтобы сдирали зубами. Ты сама у меня будешь сдирать зубами то, что понаписывала!!!».
Я намагалася пояснити їй, що у своїх матеріалах висвітлювала діяльність зазначеної організації винятково в контексті викриття її осередків як проросійської структури. Втім, практично одразу стало очевидно, що співрозмовниця нічого не чує і не сприймає, коли вона почала звинувачувати мене у тому, що я нібито писала особисто про неї та викладала її фотографії. Ці твердження не відповідають дійсності: я не створювала жодних публікацій, у яких згадувалася б ця жінка. Лише згодом, аналізуючи сказане, я з’ясувала, що п’ять років тому в іншого автора (журналіста Віталія Романюка) була стаття про постановочні мітинги, де на одній зі світлин фігурувала ця жінка з прапором Палестини. Отже, наявні у неї претензії є безпідставними та свідчать про навмисне перекручення фактів, і вона хоче, щоб я відмовилася від поширення інформації щодо злочинної організації «АллатРа».
Далі у присутності водія та пасажирів вона почала голосно виголошувати на мою адресу образливі коментарі, в тому числі поширювала мої персональні дані (ім’я, прізвище, адресу, обставини сімейного життя), висловлювала наклепницькі твердження на кшталт «вбивця», «мародерка», «пособниця рашистів». Називала «ж*довкою», виголошуючи погрози фізичною розправою: «Ходи і оглядивайся», «Ходи и бойся», «Я б тєбя виволокла за патли на уліцу і размозжила голову, мнє пох** твоя прокуратура і поліція». На мою адресу часто лунали й відверто мізогінні фрази на кшталт: «у тебе нема ні сім’ї, ні дітей, у тебе нема чоловіка – і кому ти така потрібна!».
Фінальна фаза – реальна небезпека фізичного насильства
На цьому етапі онлайн-технології виконали роль розпалювача: вони легітимізували агресію в очах виконавців і підготували «ґрунт» для нападу. Для жертви це означає не лише психологічний стрес, а реальний ризик для життя і здоров’я. І мовчати про це небезпечно. Подання заяви до поліції, збереження оригіналів відео та відповідних доказів (повідомлень, скриншотів абощо) з погрозами, залучення свідків і документування всього ланцюга подій – не формальність, а критично важливі кроки на захист своїх прав, які переривають цикл насильства.
Кожна з вищеперерахованих фаз насильства спричиняє і суспільні наслідки: переслідування породжує «охолоджувальний ефект». Інші журналісти, блогери, експерти й навіть правоохоронці, побачивши публічні напади, уникають тем, що можуть викликати подібну реакцію. Хтось змінює стиль роботи, а хтось і зовсім відмовляється від ризикової журналістики. Таким чином інструмент, спочатку націлений на окрему особу, раптово обмежує поле публічної дискусії та послаблює громадський контроль над важливими темами.
У наступні дні зловмисниця продовжувала переслідувати мене і знову висловлювала наклепницькі звинувачення і погрози. Більше я в жодні перемовини з нею не вступала, на її крики не реагувала, розуміючи, що вона намагається спровокувати мене будь-яким способом (але марно). Я зафіксувала все на відео, зробила аудіозаписи та подала заяву до поліції, доклавши зібрані докази. В подальшому до заяви було скеровано додаткові відомості, що ми з колегами і друзями зібрали за результатами проведення власного розслідування.
Ось ця особа, що кидається на людей та поводиться неадекватно у громадських місцях
Тому ще раз важливо наголосити, що першим кроком до протидії насильству є розуміння його циклу. Коли ви здатні чітко оцінити, яку фазу проходить атака, можна діяти цілеспрямовано: документувати початкові фейки, перехоплювати посилення наративу, блокувати втягування «виконавців», захищати себе офлайн – і, зрештою, змусити відповідати тих, хто запускає цю «машину».
Гендерно забарвлені атаки та «останній козир» агресорів
Коли у нападників закінчуються чи відсутні аргументи, вони застосовують старий набір інструментів приниження: мізогінія, сексизм, лукізм, ейджизм, гомофобія і ксенофобія. Для них це своєрідний «похід з козирів», який має не переконати, а зламати людину психологічно.
Жінок у таких ситуаціях традиційно атакують через сімейний і соціальний статус: «нема чоловіка», «нема дітей», «та кому ти така потрібна», «ні сім’ї, ні дітей», – мені особисто доводилося чути саме такі слова, виголошені на весь автобус. Це не просто жлобська грубість, а ретельно вибраний удар по тих сферах, які суспільство часто вважає «мірилом жіночої повноцінності».
Якщо і цього здається замало, підключаються атаки за зовнішність: колір волосся, стиль одягу і навіть статура, на додачу – за стать, вік і гендерну ідентичність. Будь-що з того, що людина не може змінити, стає приводом для образ. «Занадто молода», «занадто стара», «занадто жирна», «занадто худа», «ж*довка», «руда – значить погана», яскрава помада на губах – значить «шмара», – аргументи рівня базарної лайки, але їх використовують із тією ж метою, як і будь-яку іншу форму онлайн- чи офлайн-насильства: зацькувати, змусити мовчати, посіяти сумніви у власній вартості.
Подібні практики відомі в ширшому контексті інформаційних атак. Вони працюють як дешевий, але дієвий інструмент, бо торкаються найболючіших тем: особистого життя, зовнішності, ідентичності. І якщо на початку агресор може апелювати до «серйозних» звинувачень (вигадані «злочини», «неправильні» погляди), то далі він майже неминуче скочується до примітивних образ. Саме цей момент найкраще показує безпорадність і відсутність справжніх доказів у нападників.
Будь-яка масштабна кампанія дезінформації потребує виконавців на «нижньому рівні». Це не ті, хто пише сценарії чи фінансує поширення контенту, а ті, кого можна легко використати як інструмент. Найзручніші – ідеологічно оброблені фанатики, які щиро вірять у власну «місію».
Фанатики як «піхота» інформаційних воєн
В інформаційних війнах фанатики виконують роль своєрідної піхоти: стають «обличчям» агресії, розносять у натовп меседжі, які їм нав’язали, і часто навіть не усвідомлюють, що діють у чужих інтересах. Саме такі особи здатні виводити онлайн-атаки в реальність. Їхні дії ґрунтуються на емоціях, ідеологічних або релігійних фантомах, у них відсутні внутрішні бар’єри, тому вони з легкістю переходять від читання постів у соцмережах і написання «гнівних» коментарів – до публічних нападів.
У моєму випадку, після онлайн-наклепів у хід пішла реальна громадянка, яка регулярно їздить одним і тим самим маршрутом. Вона чітко заявила, що читала мої публікації про «АллатРу», і саме це стало відправною точкою її нападів. Вона почала з тихої розмови, у якій виявила своє «обурення», а вже далі перейшла до публічних вигуків на весь автобус: про вигадане «мародерство», «співпрацю з ворогом» і цілковиту маячню, супроводжуючи це прокльонами, погрозами і розголошенням моїх персональних даних.
Так працює механізм фанатизації: коли людина втрачає здатність критично мислити і бачить лише ворогів у тих, хто ставить під сумнів «святе» для її групи. І саме тому фанатики небезпечніші за звичайних «інтернет-тролів». Троля можна заблокувати в соцмережі, а фанатик буде слідувати за вами у реальному житті, прийде до вашого дому чи офісу. Він буде вигукувати звинувачення, розпалювати натовп, усіляко провокувати, намагатися принизити. І що важливо – робитиме такі витівки не стільки для вас, скільки «на публіку».
Мізогінія тут теж відіграє ключову роль. Коли закінчуються аргументи, фанатик вдається до найпримітивнішого: «у тебе нема ані сім’ї, ані дітей», «кому ти така потрібна», «чоловіка в тебе теж нема». Це класичні сексистські й гендерно-зумовлені прийоми, покликані знецінити жінку, показати її «неповноцінною». До цього додаються й інші штампи: лукізм («зачіска не така», «статура не та»), ейджизм («надто стара/молода») або навіть банальна зневага через колір волосся («руда»).
Чому важливо звертатися до поліції
Так створюється токсична суміш, у якій вигаданий ворог у свідомості фанатика стає реальнішим за реальність. І саме з таких людей формується «ударний загін» будь-яких деструктивних кампаній – від сект до псевдо-зоозахисних рухів.
Коли онлайн-насильство переходить у реальність – це вже не просто образи чи фейки в мережі, а безпосередня загроза безпеці. Саме тому надзвичайно важливо не залишати такі випадки без уваги і звертатися до правоохоронних органів. Навіть якщо вам здається, що «нічого не буде» або «поліція нічого не зробить», сам факт звернення створює офіційний слід у правовому полі, піднімаючи ситуацію на інший рівень – від особистого конфлікту до справи публічного значення.
У випадку переслідувань журналістів, експертів, спеціалістів і навіть просто блогерів ідеться не лише про захист однієї людини, а про захист свободи слова, професійної діяльності, вільного висловлення своїх поглядів і думок. Погрози чи публічні напади стають сигналом для інших: «з цією темою краще не працювати». І лише юридичне реагування здатне зупинити такий «охолоджувальний ефект».
На практиці, заява до поліції виглядатиме переконливішою, якщо до неї долучити докази для підтвердження вашого професійного статусу. Це дозволяє кваліфікувати дії нападника не як «побутовий конфлікт», а як перешкоджання законній журналістській (ст. 171 КК України) діяльності чи виконанню інших професійних обов’язків.
Корисними будуть такі додатки:
- Диск або флешка з відеозаписом – щоб зафіксувати погрози, нецензурні висловлювання, виголошення персональних даних, незаконне збирання відомостей про ваше особисте й сімейне життя.
- Аудіозапис – якщо в окремих моментах камера не працювала або звук зафіксовано чіткіше.
- Копія паспорта для підтвердження особи заявника.
- Документи, що підтверджують журналістську діяльність – посвідчення журналіста, документи про державну реєстрацію медіа.
- Публікації, які стали причиною переслідувань – як приклад, статті про «АллатРу» та інші викриття. Це демонструє, що агресія пов’язана саме з професійною діяльністю.
Дуже важливо в заяві відобразити систематичність нападів. Якщо епізоди повторюються двічі та більше разів, це підтверджує цілеспрямований характер переслідування.
Коли атака «здіймається з екрану»: ознаки та інтерпретація
Існує кілька чітких сигналів, які показують, що кампанія дискредитації вже виходить за межі віртуального простору і перетворюється на офлайн-переслідування. Ці сигналізатори не завжди з’являються всі одночасно, але поява одного-двох із них має стати нагодою для негайного реагування.
Перший сигнал – публічне поширення персональних даних і відомостей про особисте життя. Якщо у відкритих публікаціях чи мережевих дописах починають з’являтися ваше повне ім’я, адреса, місце роботи, сімейні обставини, це вже не просто дискредитація, а доксинг.
Другим сигналом є систематичність (повторюваність). Якщо атаки відбуваються кілька разів за схожих обставин, збігаються за часом або місцем, все вказує на цілеспрямоване стеження.
Третій сигнал – образливе чіпляння незнайомців у громадських місцях і публічне вигукування погроз у присутності сторонніх осіб. Коли лунають прямі погрози («я тєбє разабью голову…», «убью»), і це відбувається на очах у свідків (а сторонні спостерігачі зазвичай мовчать і воліють не втручатися), ризик ескалації у фізичну агресію суттєво зростає. Такі фрази не можна ігнорувати як «пустопорожній тролінг» – вони мають правову значущість.
Четвертий сигнал – інтеграція онлайн-наративу з офлайн-діями виконавців. Це коли фейковий вкид або допис викликають реакцію певних осіб або груп (фанатиків, радикалізованих прихильників), які починають діяти поза інтернетом: займаються кіберсталкінгом (стеженням в інтенеті), намагаються розшукати місце проживання чи перебування жертви, фотографують, знімають відео, переслідують і погрожують.
П’ятий сигнал – скоординований і очевидно проплачений характер дій. Наприклад, якщо публікації з однотипними негативними і недостовірними наративами стосовно вас поширюються на декількох сайтах, якщо потім вони просуваються як платні дописи в соцмережах і Телеграм-каналах, то це ознака скоординованої кампанії. Тут існує висока ймовірність, що вороги готують або вже підготували «виконавців» для офлайн-фази.
Коротке резюме для швидких дій
Звернення до поліції та будь-які кроки на захист своєї безпеки не нейтралізують усі ризики миттєво, але вони переривають цикл насильства, . Доказова база стає видимою, виконавці втрачають анонімність, а правоохоронна реакція формує стримувальний ефект. І пам’ятайте: поява таких сигналів – не ваша «особиста халепа», а, навпаки, індикатор того, що ваша робота має результат і вплив. Це складно, але водночас мотивує не відступати.
Онлайн-насильство, яке переходить у фізичний простір, перестає бути суто нападками «інтернет-хейтерів», стаючи способом впливу на публічну сферу. Його організатори хочуть не лише зламати конкретну людину, а й охолодити цілу тему, змусити інших експертів і журналістів відвернутися або «пригальмувати». Власне тому реагувати варто не для «перемоги в суперечці», а для збереження простору, де можна працювати з доказами і говорити про важливе.
У цьому сенсі публічність є частиною безпеки. Коли атаки документуються, коли є офіційна заява до поліції, коли хронологія та матеріали зберігаються у надійний спосіб, цикл насильства дає збій. Аудиторія бачить не лише чутки, а й фактологію; правоохоронні органи отримують підстави діяти; професійні спільноти мають можливість висловити солідарність. Це не «скандалізація» проблеми, а повернення її у правове та етичне поле.
З хороших новин: ви мусите розуміти, що подібні кампанії – парадоксальне, але досить точне маркування важливості вашої теми. Якщо проти вас запускають «розкрутку», значить, ви торкнулися болючого місця і зачепили інтереси груп, які залежать від публічного розголосу. Цей сигнал варто правильно інтерпретувати: не як привід відступити, а як індикатор, що саме тут має бути точка докладання зусиль. Коли ви системно висвітлюєте тему (з опорою на джерела, експертизу, юридичні рамки) і паралельно дбаєте про власну безпеку, ефект від роботи зростає, а простір для маніпуляцій звужується.
Подбайте про себе
Протидіяти брехні та насильству – завдання не для слабких. І тут навіть психологічно загартованій людині потрібні паузи, відпочинок, звуження інформаційних каналів і «санітарні кордони» в комунікації з оточенням. Це не слабкість, а стратегія для довгої дистанції. Розумні межі – такий само інструмент, як і ретельна фактчекінгова робота чи належно оформлена заява до поліції.
Для спільнот і колег найбільш дієвою стане гучна підтримка. Коли інші професіонали публічно підтримують, підсилюють аргументацію та допомагають фіксувати порушення, «охолоджувальний ефект» зменшується. Люди бачать, що на агресію є відповідь. Причому відповідь інституційна, а не емоційна.
Зрештою, головне – не дозволити, щоб чужа агресія визначала ваші напрями роботи, темп і спосіб мовлення. Якщо ви стикаєтеся з дискредитаційними кампаніями або з їх переходом у реальність, це боляче і виснажливо, але це також підтвердження впливу вашої роботи. Фіксуйте, дійте у правовому полі, бережіть себе і продовжуйте висвітлювати те, що справді має значення. Саме так зберігається простір для правди – і для тих, хто на неї розраховує.
Ірина Кременовська,
к.ю.н., с.н.с., директорка Центру економіко-правових досліджень