У нашій країні понад півтори тисячі осіб відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі. За офіційними даними Державної кримінально-виконавчої служби України, одержаними нами у межах дослідження окремих аспектів приведення вітчизняної пенітенціарної системи до європейських стандартів, станом на 1 вересня 2025 року в установах виконання покарань перебувають 1536 засуджених до довічного ув’язнення.
У Київському слідчому ізоляторі відбувають покарання 28 довічників
Довічне позбавлення волі є найсуворішим видом покарання, який в Україні застосовується до осіб, визнаних винними у скоєнні найбільш тяжких злочинів. Фактична чисельність довічників демонструє стабільність – цей показник не має різких стрибків, однак свідчить про значне навантаження на пенітенціарну систему. В умовах повномасштабної війни та зростання злочинності за окремими категоріями, питання тримання найнебезпечніших злочинців набуває дедалі більшої актуальності.
Статистика і розподіл
За офіційною статистикою, довічники утримуються у понад тридцяти установах виконання покарань і слідчих ізоляторах.
Відомості, надані ДКВС України
Найвищі показники мають:
- Вінницька установа виконання покарань (№ 1) – 306 осіб;
- Житомирська установа виконання покарань (№ 8) – 165 осіб;
- Замкова виправна колонія (№ 58) – 147 осіб;
- Криворізька установа виконання покарань (№ 3) – 94 особи;
- Новгород-Сіверська установа виконання покарань (№ 31) – 80 осіб.
Разом наведені п’ять установ концентрують майже половину всіх довічно ув’язнених в Україні. Такий розподіл свідчить про нерівномірність, яка обумовлена історичною спеціалізацією установ і матеріально-технічними можливостями окремих колоній. Для прикладу, дві найстаріші в’язниці України – Вінницька і Житомирська, збудовані на початку ХХ століття, були спроектовані для одиночного і групового тримання особливо небезпечних злочинців, тому протягом багатьох десятиліть туди доправляли більшість довічників.
Водночас є установи, де довічників одиниці. Наприклад, у Рівненському та Чернігівському СІЗО тримають лише по 8–10 осіб, а в Кам’янській виправній колонії (№ 34) – 8 осіб.
У низці випадків спостерігається переповненість секторів. Так, у Чернівецькому СІЗО за наповнення 15 місць утримується 21 особа, а у Бердичівській колонії (№ 70) фактична кількість довічників (56) перевищує передбачені 51. Це створює додаткове навантаження на адміністрацію та персонал установ.
Довічне позбавлення волі як особливий вид покарання в Україні застосовується з 2000 року після скасування смертної кари. Водночас навколо цього інституту точаться дискусії: Європейський суд з прав людини неодноразово звертав увагу, що довічне ув’язнення без реальної перспективи звільнення може прирівнюватися до нелюдського та принизливого поводження. Тому низка держав ЄС передбачає можливість перегляду вироку після 20–25 років відбуття покарання. В Україні подібного механізму фактично немає: засуджені до довічного позбавлення волі можуть розраховувати лише на акт помилування, що є винятково політичним рішенням.
Це питання набуває особливої ваги з огляду на кількість довічників, а правозахисні організації наголошують: відсутність прозорої та справедливої процедури перегляду вироків порушує баланс між необхідністю покарання та правом людини на надію.
Безпековий аспект
Водночас у суспільстві існує сильний запит на суворість покарання. Дискусія про гуманізацію системи часто наштовхується на спротив родин потерпілих від тяжких злочинів, для яких довічне ув’язнення лишається єдиною гарантією справедливості.
Утримання довічників – не лише питання статистики чи прав людини, а також і ключовий елемент безпеки. Йдеться про осіб, яких суд визнав найбільш небезпечними для суспільства. Тому функціонування спеціальних секторів і колоній напряму впливає на стабільність у державі.
Попри війну, системні обстріли інфраструктури та кадровий дефіцит, ДКВС України продовжує забезпечувати контроль за понад 1,5 тисячами довічників. Це потребує значних ресурсів – від утримання спеціальних приміщень до роботи озброєної охорони, підготовки та підвищення кваліфікації персоналу.
Проблемним залишається питання переповненості деяких установ, що створює ризики для дисципліни й порядку. Крім того, значна частина колоній розташована у прифронтових або потенційно небезпечних регіонах, що підвищує вразливість системи. Прикладом є Миколаївський чи Криворізький регіони, які регулярно зазнають обстрілів.
Умови праці персоналу також викликають занепокоєння. Недофінансування, високий рівень психологічного навантаження та нестача кадрів можуть впливати на якість контролю. Водночас жодних масових інцидентів за участю довічників не зафіксовано, і це свідчить про те, що система, попри всі проблеми, залишається керованою.
Ситуація з довічно ув’язненими показує одразу декілька важливих тенденцій
По-перше, це стабільність кількісних показників: попри воєнний стан і збільшення навантаження на правоохоронні органи, держава зберігає контроль над категорією найбільш небезпечних злочинців.
По-друге, виявляється нерівномірність і вразливість системи – окремі колонії переповнені, а частина установ розташована у регіонах підвищеного ризику. Це ставить перед урядом завдання не просто утримувати засуджених, а й гарантувати безпеку персоналу та місцевих громад.
По-третє, на порядку денному залишається питання перегляду законодавства: відсутність реальної процедури для довічників дедалі більше контрастує з європейськими практиками та рішеннями ЄСПЛ.
Таким чином, тема довічного позбавлення волі для України стала свого роду тестом на здатність поєднувати безпекові інтереси суспільства з міжнародними стандартами прав людини, а також на готовність держави до глибшої реформи пенітенціарної системи.