Ризики реабілітації московського патріархату (правовий аналіз)

Після повномасштабного збройного вторгнення російської федерації 24 лютого 2022 року значна частина українського суспільства остаточно переконалася: московський патріархат (далі – МП) не є релігійною організацією в класичному розумінні. УПЦ (МП) являє собою гібридний інструмент впливу та є однією з ключових «паралельних структур» кремля, які десятиліттями готували ґрунт для знищення української державності зсередини.

Історичний контекст: як московський патріархат з’явився в Україні

На момент хрещення Русі у 988 році московської держави не існувало. Християнство на території сучасної України поширювалося через Київ як центр духовного і культурного життя. Проте вже у XVII столітті розпочалося поступове поглинання української православної традиції москвою. У 1686 році московити підкупили Константинопольського патріарха – 120 соболиних шкурок і 200 золотих монет стали платою за «дозвіл» на втручання в українські церковні справи. Цей акт пізніше визнали неканонічним, але механізм уже було запущено.

У XVIII столітті російська імперія остаточно перетворила церкву на інструмент державної ідеології. РПЦ стала синодом, підпорядкованим світській владі. Протягом наступних 200 років не було скликано жодного повноцінного церковного собору. Священство стало елементом державного апарату, що працював не на Бога, а на імперське поглинання.

У XXI столітті МП активно використовує всі можливості впливу: релігійні, інформаційні, політичні. Він пропагує концепцію «русского міра», заперечує право України на незалежну церкву, працює в унісон із кремлівськими спецслужбами, просуває антиукраїнські наративи, зокрема серед молоді та сільського населення.

Це робить МП загрозою національній безпеці нашої країни.

Храми московського патріархату часто слугують центрами зберігання пропагандистських матеріалів, прихистком для агентури рф, місцем організації провокацій

Службою безпеки України спільно з Національною поліцією було зафіксовано численні випадки зберігання зброї, проросійської літератури, співпраці з ворогом.

Сучасна активність московського патріархату в Україні

Попри війну, московський патріархат продовжує свою діяльність на території України під прикриттям так званої УПЦ (МП), яка лише декларативно проголосила «незалежність» від рпц. Їхні священники уникають публічного визнання рф як агресора та відмовляються відспівувати загиблих українських воїнів. Вони постійно проклинають Томос і ПЦУ, нагнітають настрої нетерпимості й ненависті по відношенню до мусульман і представників інших релігійних конфесій .

Впродовж 2023–2024 років СБУ викрила десятки представників МП у співпраці з фсб, поширенні проросійських листівок, передачі ворогу інформації про ЗСУ. Були відкриті кримінальні провадження за статтями 111 та 111-1 КК України (державна зрада і колабораціонізм).

Разом із тим, залишаються суттєві ризики реабілітації МП, зокрема такі:

1. Непрозорий статус. УПЦ (МП) продовжує юридично реєструвати громади як окрему структуру, але не змінює підпорядкування. Відсутність чіткого механізму обліку та контролю дозволяє МП зберігати контроль над тисячами парафій.
2. Неврегульованість власності. Монастирі, лаври, храми часто оформлені на структури МП. Вони можуть бути використані для приховування документів, організації диверсій, захоплення територій.
3. Вплив на судову систему. Частина суддів демонструє лояльність до МП або ухвалює рішення, які заважають демонтажу цієї структури. Так, непоодинокими були випадки, коли суди зобов’язували повернути храми, що перейшли до ПЦУ, назад МП.

МП виконує роль координатора антидержавної мережі. В його церквах діють агенти впливу, які через духівництво МП передають ворогу інформацію про мобілізацію, логістику ЗСУ, моральний стан громади. Це особливо небезпечно у прифронтових областях.

Ризики відновлення впливу московського патріархату

Коли йдеться про реабілітацію московського патріархату (МП) в Україні, то розмова не про те, що він «очистився» чи «змінився», а про те, що в інформаційному, юридичному чи політичному просторі штучно створюються передумови для його повернення до впливу, легітимації, толерантного сприйняття. Навіть якщо з огляду на всі об’єктивні факти сама ідея реваншу московського патріархату виглядає абсурдною, продовжують існувати чинники, за яких ризик його реабілітації стає реальним.

Передусім, існує політична воля окремих груп (особливо з «ретроградного» табору або умовної «проросійської ліги»), і вони зацікавлені в поверненні МП як «традиційної церкви», а насправді – як носія «русского мира» під новою обгорткою. Певні політичні сили можуть позиціонувати це як «боротьбу за релігійне різноманіття» або «захист конституційних прав віруючих».

Крім того, немає жодних правових запобіжників для проведення ребрендингу, тобто перефарбування УПЦ (МП). Після 2022 року московський патріархат в Україні активно маскується під незалежну структуру, відмовляється від згадок про зв’язки з рпц, змінює назви парафій, навіть говорить про «патріотизм». Вже сьогодні це створює ілюзію «покаяння», «українізації», хоча структурно, ідеологічно та юридично нічого не змінилося, і центр впливу залишився у кремлі.

Судова практика свідчить і про те, що частина судів стають на бік УПЦ (МП) у справах щодо перейменування чи переходу до ПЦУ храмів, визнаючи, що формально вони не є частиною рпц. Подібні прецеденти відкривають шлях для відбілювання репутації та «відкату» реформ. А в окремих регіонах досі немає волі на місцях (місцеві ради, державні адміністрації, суди) для припинення діяльності структур МП – або через страх, або через лобізм, або через інерцію. Деякі чиновники щиро вважають МП «меншим злом», а воно, своєю чергою, досі зберігає сталий вплив на органи місцевого самоврядування, освіту, бізнес.

Не останню роль відіграє і брак стратегічної державної політики в релігійній сфері, зокрема у напрямі дерусифікації церковного життя. Є точкові реакції, але немає ні сталого законодавства, ні чітких процедур.

Найбільш небезпечні чинники

Юристи МП користуються будь-якими лазівками, маніпулюючи законодавством про свободу совісті. Після 2022 року функціонери УПЦ (МП) подають себе як переслідувану конфесію, звертаються до міжнародних правозахисних структур, ОБСЄ та навіть до ЄСПЛ. Вони апелюють до ст. 35 Конституції України про свободу совісті та релігії, хоча не визнають суверенітету держави. Проблема в тому, що в Україні досі не визначено юридично, що релігійна організація, яка є філією рпц, не може мати ті ж самі права, що національна церква. Розіграний наратив жертви активно підтримується кремлівською пропагандою за кордоном.

Тому московський патріархат, на жаль, може бути реабілітований – на жаль, це може статися не з огляду на справедливість, а через недолугість, юридичну незавершеність, політичний саботаж і гібридну інформаційну війну. Якщо держава та громадянське суспільство не діятимуть на випередження, реабілітація відбудеться під виглядом правозахисної або культурної політики.

Це означає, що варто не лише документувати злочини МП, а й домагатися таких кроків:

• законодавчого закріплення його статусу як філії рпц;
• публічного розслідування його дій під час війни;
• заборони діяльності структур, які не розірвали зв’язків із кремлем.

Адже московський патріархат – не просто іноземна релігійна структура. Це агентура впливу, елемент гібридної війни і канал кремлівської ідеології. Ми не маємо права допустити його реабілітацію чи толерування діяльності – віра не повинна бути інструментом поневолення.