Війна, яку розв’язала московія, не лише забрала тисячі життів, зруйнувала міста і села, виштовхнула мільйони людей з дому. Вона залишила по собі шрами, які не зарубцюються ніколи. Втрати, заподіяні внаслідок агресії, мають бути компенсовані. Крім відшкодування суто матеріальних збитків, ідеться також і про відновлення історичної справедливості. Саме тому настав час говорити про контрибуції, репарації, конфіскацію заморожених російських актів, міжнародні механізми та право на помсту.
Репарації та контрибуції
У міжнародному праві існують чітко визначені інструменти компенсації, які можуть застосовуватись до держави-агресора. Репарації – це відшкодування збитків, заподіяних внаслідок збройного конфлікту. Контрибуції – це грошові суми або інші форми майнових виплат, які переможена держава передає переможниці.
Історія знає багато прикладів. Після Другої світової війни Німеччина була зобов’язана виплачувати репарації постраждалим країнам. Хтось отримував гроші, хтось – промислове обладнання, хтось – працею самих німців. Так, наприклад, СССР вивозив цілі заводи з Німеччини як «компенсацію». Чого вартий хоча б завод «Азот» у Сіверськодонецьку, повністю привезений тоді з Німеччини, який московинські окупанти повністю знищили під час повномасштабного вторгнення.
Що ж до людей, то мільйони совєцьких громадян, вивезених на примусову працю, після війни отримали копійчану компенсацію – якщо взагалі отримали. Моя сусідка, Любов Василівна П., розповідала про свого батька. Його під Другої світової війни вивезли до Німеччини. Примусова праця, приниження, виснаження, постійний страх – і за все це він у 2000-х отримав лише 800 доларів. Цей епізод варто пригадати, щоби не допустити повторення: ми не можемо дозволити, щоб країна-терористка знову відбулася подачками.
Російська агресія проти України розпочалася у 2014 році, повномасштабна війна триває вже понад три роки. Впродовж цього часу наша країна зазнала прямих і непрямих збитків на сотні мільярдів доларів. Зруйноване житло, пошкоджена, а подекуди – повністю знищена інфраструктура, заміновані поля, екологічні катастрофи, втрачені життя, каліцтва, психологічні травми – за все це має бути розплата. І вона повинна бути не символічною, а повною. Не за століття, а якнайшвидше.
Наслідки російського обстрілу в Києві
Відповідні механізми вже почали формуватися. Створено Реєстр збитків у Раді Європи. Багато держав заморожують російські активи, які згодом можуть бути конфісковані. Але цього недостатньо. Ми повинні мати політичну волю вимагати свого. Агресору має стати нестерпно дорого продовжувати війну – настільки, аби бажання атакувати більше не виникало ніколи.
Відшкодування за рахунок конфіскованих активів
Предметом особливого інтересу є заморожені російські активи за кордоном. Ідеться про сотні мільярдів доларів, які лежать у банках Заходу. Досі багато із цих коштів лише «заморожені», тобто юридично вони ще належать агресорові. Це треба змінити.
Не варто соромитися вимагати повної конфіскації. Адже російська федерація сама пішла проти всіх міжнародних норм, і з моменту початку агресії втратила право апелювати до цивілізованих механізмів. Якщо ми не змусимо її платити, це буде не жест доброї волі, а жест національного самогубства. Бо завтра вони знову прийдуть – за Черніговом, Харковом, Одесою та всім, до чого тільки зможуть дотягнутися. А якщо ми будемо слабкими, то й за Києвом.
Та навіть якщо ми отримаємо компенсацію за все зруйноване – хіба можна компенсувати знищене життя? Хто відшкодує понівечену психіку дітей, які замість навчання місяцями ховалися в підвалах? Хто поверне молодість тим, хто змушений був покинути дім і бігти світ за очі? Як виміряти страх, біль, приниження, голод, сиве волосся на скронях молодих людей?
Непросто знайти відповідь, але принаймні ми повинні шукати. Бо якщо пробачимо, то втратимо все. Якщо не змусимо їх платити зараз – потім заплатимо самі.
Спершу достатньо прийняти (і дозволити собі) те, що в даній ситуації почуття ненависті анітрохи не суперечить нормам моралі. Ми маємо право на гнів. Ми маємо право на ненависть. В умовах жорстокого геноциду українського народу ненависть до ворога не просто природна – вона конструктивна. Немає нічого поганого в тому, щоб бажати окупантам загибелі. І не треба вдавати із себе гуманіста, коли йдеться про терористів, ґвалтівників і мародерів.
Цілком логічно бажати, щоб здорові московини хворіли, а хворі – здихали, адже мертві не стріляють і не нападають. Тільки на поверхневий погляд може здаватися жорстким бажати смерті «безневинним людям», та оскільки йдеться про московинів, то наукою не доведено їх належності до людей, тому і для гуманізму тут місця немає. Коли нас убивають, ми не зобов’язані когось жаліти і бути добрими – і поготів, коли на тому ж заболотті ще є місце для святкувань, веселощів і планів на майбутнє. Бо звідти і постає реваншизм.
Наша безпрограшна інвестиція у майбутнє
Пам’ятаймо: якщо ми не розіб’ємо ворога зараз, він прийде знову, зі своїм споконвічним прагненням знищити нас і з новою злістю, помноженою на відчуття безкарності.
Кожен з нас має свій фронт: навіть цивільні громадяни, котрі зараз перебувають далеко від лінії бойового зіткнення, здатні робити вагомий внесок у нашу спільну і безумовну перемогу, допомагаючи нашим воїнам.
Здавалося б, що можуть вдіяти наші щомісячні донати на ЗСУ — 200, 500, 1000 гривень? Але саме ці суми рятують життя, забезпечують дрони, техніку, боєприпаси, тепловізори, аптечки. Будь яка сумма допомоги вартує набагато більше, ніж це виражено у грошових одиницях: це свого роду інвестиція. Найефективніша, найдоцільніша і найшляхетніша з усіх можливих.
Що більше ми вкладемо зараз, то менше втратимо потім. Це як страховка: платиш сьогодні – рятуєш завтра. І навпаки: хто жаліє гроші на армію, завтра втратить усе – дім, родину, спокій, майбутнє. Прийдуть і заберуть. Прилетить ракета. Прийде «асвабадітєль». Будеш тікати біженцем у чужу країну і думати: а якби я тоді не пожлобився?
Не час економити. Час творити і наближати перемогу. І час змусити агресора розплатитися – по повній. До останньої копійки. До останнього вагону металобрухту. До останнього стогону із заболоття. Бо тільки так ми забезпечимо майбутнє. Своє. Наших дітей. Нашої країни.
Ірина Кременовська,
к.ю.н., с.н.с., директорка Центру економіко-правових досліджень