У Центрі економіко-правових досліджень, як і в інших наукових установах України, це свято особливо шанують, адже застосування української мови у наукових публікаціях і виданнях сприяє зміцненню наукової спільноти й подальшому розвиткові вітчизняних теоретичних і прикладних досліджень.
Безперечно, для кожного вченого як автора наукових праць завжди є справою честі постійне самовдосконалення – це стосується й набуття навичок правильного застосування мовних норм і правил українського правопису. До того ж, для більшості працівників Центру стало доброю традицією спілкуватися українською між собою та у побуті.
Будь-яку націю об’єднують три головних чинника: рідна земля, рідна кров і рідні мова й культура. Історія української мови починається від праслов’янської мовної єдності (до 6 ст. н. е.). З часу початків дослідження української мови, різні вчені по-різному трактують час виокремлення її з-поміж інших слов’янських. Історія її походження та становлення до сьогодні є об’єктом гострих суперечок, як суто мовознавчого, так і політичного характеру. Розвиткові знань про ранню історію української мови заважав брак державної незалежності України. Більшість відомостей про мову розглядали крізь призму чужоземних, передусім російських, концепцій. Існування окремої української мови не було загально визнаним до початку XX ст., коли українська мова розглядалась як «малоросійський діалект» російської мови.
На початку 18 ст. указом російського царя Петра І у Східній Україні було заборонено друкувати українською мовою релігійну літературу. Це позначилося на книговидавничій справі в цілому. Староукраїнська літературна мова силоміць витіснялася російською. Українська мова функціонувала фактично лише на західноукраїнських землях, які перебували в складі Австро-Угорщини.
З кінця 18 ст. зароджується нова українська літературна мова на народній основі. Основоположником її став Іван Котляревський. Тарас Шевченко своєю творчістю підніс українську літературну мову до рівня загальнонародної. Традиції Шевченка в розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчості Пантелеймон Куліш, І.Я. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М.М. Коцюбинський та інші письменники. У 60 – 80-х рр. 19 ст. розвиток української літературної мови гальмувався царськими заборонами (Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський акт 1876 р.).
З початку 20 століття українська літературна мова була представлена не тільки у художній, а й у науковій та публіцистичній літературі. Особливо бурхливо вона розвивається після відновлення української державності (1917) і практично до кінця 1-ї третини 20 ст. Вона входить у всі сфери суспільного буття, ставши знаряддям освіти, науки й культури. З її допомогою виросла нова українська інтелігенція. І хоч у роки більшовицьких репресій робилося усе, щоб загальмувати процес розвитку української мови, однак знищити мову, укорінену в системі освіти й культури, засобах масової інформації, було вже неможливо. Новий наступ на неї здійснено в часи застою: вона почала зникати з навчальних закладів, науки, інших сфер суспільного життя.
До 1990-х років українська мова близько 376 років перебувала під забороною чи під утисками, піддавалася репресіям або не мала повноправного державного статусу в тих країнах, до складу яких входили українські землі.
1989 року завдяки зусиллям патріотичної української громадськості BP республіки прийняла Закон УРСР «Про мови в Українській PCP», який надав українській мові статус державної. Цей статус закріплено в Конституції України 1996 р.
Керівництво, наукова рада, працівники та партнери Центру економіко-правових досліджень сьогодні одностайні у думці про необхідність подальшого плекання української мови у науково-дослідницькій сфері та у видавництві наукової і навчальної літератури. Тому з нагоди цього свята бажаємо всім колегам – як науковцям, так і практикам, і надалі показувати гідний приклад для наслідування іншим і боронити чистоту рідної мови!
