Реформа адміністративно-територіального устрою і місцевого самоврядування як інноваційні інструменти створення сучасної інфраструктури системи охорони здоров’я

Центр економіки здоров’я

Успіх реформ у сфері охорони здоров’я Данії, як одній із найкращих в Європі, полягає «…в тому, що значна частина охорони здоров’я зосереджена у великих лікарнях, які поєднують обслуговування пацієнтів із передовими дослідженнями. Докладено великих зусиль і для поліпшення керування лікарнями і задоволення персоналу. Наприклад кількість невиходів на роботу через хворобу круто зменшилася, а задоволеність пацієнтів. Велику роль почали відігравати інформаційні технології… Данія була піонером нових концепцій, скажімо, готелів для пацієнтів…

…Важливо підвищувати стандарти якості й першої медичної допомоги, щоб уникнути надмірного споживання ліків і спеціалізованих послуг.

Найкращі лікарні в Європі – не ті, які мають найщедріше фінансування, а ті, які мають найкращу організацію, талановите керівництво і задоволеність роботою серед медичного персоналу».

Йонатан Голслах. Сила раю. Як Європа може бути попереду в азійському сторіччі. – К. Темпора, 2016 – с.318

Основні проблеми адміністративно-територіального устрою і органів місцевого самоврядування.

Сутність децентралізації влади полягає у передачі повноважень та ресурсів на ті рівні управління, на яких вони будуть використані максимально ефективно.

На сьогодні 70% від загальної кількості територіальних громад мають населення менше 2 тис. осіб. Це призвело до суттєвого ненаповнення шкіл, відсутності дитячих садків, сучасних сімейних лікарів та закладів первинної медико-санітарної допомоги. Зазвичай, бюджет місцевої ради фактично дорівнює обсягу заробітних плат працівників сільради [1, с.7].

Основними причинами існуючого стану справ є економічна неспроможність громад до здійснення повноважень на організацію надання медичної допомоги, якісне і кількісне погіршення людських ресурсів, зношеність інфраструктури, неефективне використання власності і бюджетних ресурсів у соціальній сфері, дезінтегрованність територіальних громад.

До основних проблем слід віднести диспропорції адміністративно-територіального устрою, правова невизначеності територіальної основи місцевого самоврядування, централізація повноважень і їх дублювання органами місцевого самоврядування та виконавчою владою [1, с.8].

Основними проблемами адміністративно-територіального устрою є:

• низка ефективність управління АТО у зв’язку з надмірністю одиниць базового (12 тис.) та районного (500) рівнів;
• неврегульованість статусу, надмірна відмінність за площею і кількістю населення адміністративно-територіальних одиниць одного рівня;
• хаотичність його структури;
• невідповідність адміністративно-територіальних одиниць (АТО) рекомендаціям країн ЄС [1, с.9-10].

Наслідки невідповідності структури адміністративно-територіального устрою потребам громадян і держави:

1. Конфліктність між органами місцевого самоврядування і місцевими державними адміністраціями, їх взаємна безвідповідальність перед громадянами в умовах відсутності розмежування повноважень;
2. Двоступеневість системи бюджетних трансферів, яка призводить до суб’єктивності при формуванні бюджетів установ у селах, селищах, містах районного значення, нерівномірного їх забезпечення. Насамперед це стосується сфери охорони здоров’я;
3. В умовах помітно меншої чисельності населення від оптимальної у громадах мають місце суттєві бюджетні перевитрати, що посилює фактичний занепад соціально інфраструктури, насамперед в сфері охорони здоров’я в сільській місцевості. Так частка витрат на охорону здоров’я в загальному обсягу бюджетного фінансування громади при населенні до 5 тис. осіб складає 30%, а при населенні 20 тис. і більше – 16%; на ЖКГ – відповідно 80% і 23%. У громаді з населенням 50 тис. і більше у порівнянні з громадою у 20 тис. осіб витрати на освіту зменшуються на 5% [1, с.13]. У зв’язку з непорівнянністю АТО одного рівня, відсутні механізми оцінювання ефективності витрачання коштів.

Жорстко централізована система державного устрою та управління є основним блокуючим чинником розгортання модернізації української держави і суспільства. Наслідком цього є неспроможність центральної і місцевої влади вирішувати завдання по створенню умов для кардинального зростання добробуту громадян.

Філософія змін адміністративно-територіального устрою і органів місцевого самоврядування.

Україна потребує ефективного публічного управління на основі оптимальної адміністративно-територіальної реформи та реформи місцевого самоврядування.

Як свідчить успішний досвід передових країн ключовою ланкою у вирішенні цих завдань є створення сучасної системи адміністративно-територіального устрою з метою укрупнення територій і суттєве зменшення чисельності органів місцевого самоврядування.

Зміни мають передбачати чітке розмежування функцій держави і місцевого самоврядування. Зазначене дозволить кардинально покращити мотивацію обраної влади громад, районів, областей до нарощування ресурсів та створення інвестиційно привабливих умов. Це необхідно для самореалізації підприємницького потенціалу громадян і підвищення їх добробуту.

Що стосується формування політики у сфері відповідальності міністерств, насамперед МОЗ України, то необхідне чітке структурування та повномасштабне включення політичного (міністр), адміністративного (державний секретар з управління) та громадських інститутів (науково-експертне середовище). Останнє має проводити об’єктивну оцінку проектів законів, постанов уряду, наказів міністерств та відомств, розпоряджень обласних державних адміністрацій, рішень обласних, районних, міських, селищних та сільських рад щодо здійснення політики.

Це передбачає реформування територіальних підрозділів центральних органів виконавчої влади районного та обласного рівнів на базі нового адміністративно-територіального устрою. При цьому завдання місцевих адміністрацій мають бути зміщені від виконання функцій на відповідній території до нагляду за місцевим самоврядуванням.

Належна якість підготовки реформи адміністративно-територіального устрою та органів місцевого самоврядування у 2008-2010 рр.

Що стосується реформування місцевого самоврядування, то в зазначений період було прийнято чотири розпорядження Кабінету Міністрів [2-5], розроблено проект Концепції реформи адміністративно-територіального устрою та Мінрегіонбудом України затверджено «Методику моделювання громад». Зазначене дозволило розробити в кожній області відповідні карти з розміщенням нових громад та підготовити відповідні макети із розкриттям їх переліку.

Антидержавне блокування проведення адміністративно-територіальної реформи та реформи місцевого самоврядування системно здійснювали високопосадовці, які висували себе на посаду Президента України в усіх без виключення роках. Але найбільш чутливо негативного впливу з їх боку було завдано у 2010 р., коли ними була заблокована ґрунтовна системна робота фахівців. Для президентсько-урядової гілки влади характерним став стиль майже демонстративного ігнорування будь-яких корисних для держави напрацювань. Це стосувалось невиконання вищезазначених концептуальних підходів до реформи адміністративно-територіального устрою та органів місцевого самоврядування з наступною їх відміною через 2 роки. Більше того, набула тенденція згортання розвитку місцевого самоврядування на рівні районів у м. Києві, шляхом законодавчого скасування районних рад і виборів до них [6]. Стало масштабним законодавче маніпулювання з порядком проведення виборів. Це дозволило з використанням відповідних виборчих технологій сформувати місцеву владу на територіях, в яких ніколи не було традиційної підтримки виборців [1, с.47]. Будь-які проекти законів, які готувались Мінрегіонбудом України «Про об’єднання громад» [7] відхилялись з відмовою у Верховній Раді України. Це ж стосувалось і зняття Урядом з розгляду проекту нової редакції «Концепції реформи місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні». Зазначені тенденції черговий раз підтверджують декларативність заходів «Національного плану дій», які не були виконані у 2010-2012 рр.

Зупинка Президентом України, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України у 2010-2013 рр. напрацьованих раніше системних заходів по реформуванню адміністративно-територіального устрою та місцевого самоврядування пояснює формальність підходів Міністерства охорони здоров’я України до обговорення створення госпітальних округів для реформи системи охорони здоров’я. Це стосується також певної імітації створення нової інституції сімейного лікаря шляхом адміністративного призначення на ці посади терапевтів та педіатрів, які не мали належних здібностей та сучасної фахової підготовки. В певній мірі аналогічні підходи щодо нераціонального витрат ресурсів і послуг збереглися в системі екстреної медичної допомоги у зв’язку з її підпорядкуванням на обласний рівень. При цьому збережено монополізм департаментів охорони здоров’я областей у фінансуванні закладів охорони здоров’я вторинного і третинного рівнів. Районний рівень влади у всіх без виключення регіонах виступив і виступає блокуючим чинником створення госпітальних округів.

В українському суспільстві серед експертів та науковців із числа українських державників, свідомих громадян та представників влади сформована чітка система узгодженої ідеології змін адміністративно-територіального устрою та органів місцевого самоврядування. Можливо за виключенням представників влади малих і середніх міст, які нині мають статус міст обласного підпорядкування і блокують створення госпітальних округів на базі районів. На всіх рівнях влади та експертного середовища існує взаєморозуміння щодо структури адміністративно-територіального устрою та нових органів місцевого самоврядування.

Так, що стосується адміністративно-територіального устрою то він передбачає:

1. трирівневу структуру – громада, район, область;
2. базовий рівень місцевого самоврядування – об’єднання громадян на основі центрів економічного зростання;
3. повноваження органів місцевого самоврядування поширюється на всю територію адміністративно-територіального об’єднання з конкретним розмежуванням повноважень між рівнями адміністративно-територіального устрою;
4. що на всіх рівнях адміністративно-територіального устрою (АТУ) та органів місцевого самоврядування (ОМС) мають сформовані ними і підзвітні їм виконавчі органи;
5. місцеві державні адміністрації отримують статус наглядових державних установ за дотриманням Конституції і законів України органами місцевого самоврядування.

Це має базуватись на успішному європейському досвіді передачі повноважень на той рівень, який найбільш відповідально, ефективно і швидко надасть необхідні послуги громадянам[1, с.50].

Так, громада у сфері охорони здоров’я стає відповідальною за організацію надання первинної медико-санітарної допомоги [8] на засадах сімейної медицини, невідкладної медичної допомоги, паліативної і хоспісної медичної допомоги. Останні два види медичної допомоги надаються зазвичай через інститут сімейних лікарів та сімейних медичних сестер. Що стосується інших сфер то до повноважень громад відноситься надання початкової і середньої освіти, соціальної допомоги, благоустрою і все що пов’язано із щоденними потребами громадян.

Район бере відповідальність за формування та якісне функціонування госпітальних округів. Вони мають надавати якісні медичні послуги вторинної [8], паліативної і хоспісної, реабілітаційної, а також можливо екстреної медичної допомоги.

Крім цього він має бути відповідальним за дотриманням сучасних стандартів функціонування спеціалізованих закладів освіти та вдале розміщення для громадян територіальних органів міністерств і відомств.

Область стає відповідальною за організацію надання високоякісної третинної медичної допомоги [8], за звичай, в рамках університетської клініки включаючи паліативну і хоспісну, реабілітаційну та вірогідно екстрену медичну допомогу. Поряд з цим, регіон стає відповідальним за якісне надання вищої освіти, розвиток інфраструктури і доріг.

Блокуючі чинники запровадження інноваційних підходів до проведення реформ:

• олігархічний опір ФПГ і ТНК з використанням їх політичних проектів – партій у Верховній Раді України, Кабінеті Міністрів України, обласних, міських і районних радах у проведенні децентралізації державних повноважень на основі принципу субсидіарності;
• правові прогалини у положеннях Конституції і законах України щодо чітких положень місцевого самоврядування. Це має своїм наслідком ослаблення норм права та його демократичного застосування;
• перевантаження Конституції України описом структур і механізмів на шкоду визначенню принципів [1, с.41];

Підходи до модернізації Конституції України у сфері адміністративно-територіальної реформи та реформи місцевого самоврядування мають передбачати:

• надання спроможності органам місцевого самоврядування діяти під власну відповідальність за принципом ефективності власного рівня повноважень (субсидіарності). Це має базуватись насамперед на мотивації до розширення бази оподаткування і зменшенні економічного необгрунтоуваних витрат;
• реалізація прав місцевих влад – насамперед районних і обласних рад та створенні сучасної прозорої системи делегованих повноважень.

Історія помилок при реформуванні адміністративно-територіального устрою та органів місцевого самоврядування.

Аналіз політичних помилок громадян, неурядових та науково-експертних організацій вказує на вкрай незадовільний їх тиск на Президента України, Верховну Раду України та Кабінет Міністрів України по подоланню системних проблем в ході спроб суттєвої зміни організації влади в Україні.

Так незважаючи на прийняття Закону України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування в Україні» від 07.12.1990 №533-ХІІ, неподоланий глибинний конфлікт між застарілим адміністративно-територіальним устроєм і вимогами до територіальної організації влади в Україні.

Вкрай негативним чинником виступає нерозвиненість науково-експертного середовища, позиції громадян та організацій, які виявились неспроможними сформувати критично необхідну масу громадського руху для розгортання реформ.

Формування української влади з 1991 року було кардинально ослаблено фактичної трансформацією партійної номенклатури у олігархічний клан. В цілому для періоду 1991-2014 рр. характерна відсутність чіткого концептуального підходу до вирішення завдань. І це незважаючи на прийняття Закону України «Про адміністративно-територіальний устрій України», який був відхилений Президентом України та схвалення у 1998 р. «Концепції адміністративної реформи».

Постійно діючої робочої групи з питань реформування адміністративно-територіального устрою та місцевого самоврядування починаючи з 1991 р. в Україні не було.

Особливо позитивним збіг об’єктивних і суб’єктивних обставин для проведення реформ був у 2008 році. Але вчергове він не був використаний на користь української держави та суспільства.

2.7. Причини провалу реформ до 2014 р.:

• олігархічне блокування при підтримці зовнішніх ФПГ та ТНК РФ у проведенні реальних реформ в Україні;
• невизначеність конкретного міністерства, яке відповідальне за реформи;
• відсутність сучасної концепції змін з розкриттям показників їх результативності та обсягу фінансування.
• неготовність великого і середнього промислового та аграрного бізнесу в Україні до вкладання коштів в розвиток укрупнених громад.
• часті вибори, які фактично паралізували волю уряду і викликали чергову хвилю маніпуляцій і спекуляцій по блокуванню реформ.

Все це не дозволило згуртувати уряд і суспільство для проведення необхідних реформ.

Розрахунки оптимальної структури громад, районів та областей в інтересах сфери охорони здоров’я.

Базуючись на 12068 сільських, селищних та міських громадах, які охоплюють 30400 населених пунктів, планується утворити 1400-1500 громад. В середньому це буде складати до 8 населених пунктів в одній громаді. Новим підходом буде введення посад старост у населених пунктах з чисельністю громадян 50-100 чол., які укладуть угоду з виконкомами рад громад на виконання власних обов’язків [1, с.52].

На базі 490 районів та 178 міст обласного значення буде утворено 100-150 районів. Інноваційні підходи полягають у підпорядкуванні районній раді виконкому. Це передбачає передачу районною державною адміністрацією повноважень виконавчого органу влади вищезазначеному виконкому.

Місія нової районної державної адміністрації полягатиме у координації повноважень органів місцевого самоврядування та узгодженні діяльності територіальних органів центральної влади.

Що стосується регіонального рівня то його структура в найближчій час залишиться незмінною – 24 області, м. Київ, а також після деокупації Автономна Республіка Крим та м. Севастополь. Новизна полягатиме в передачі виконавчої влади у вигляді виконкомів від облдержадміністрацій до обласної ради. За облдержадміністрацією будуть залишені функції контролю діяльності місцевого самоврядування та координацію територіальних органів виконавчої влади.

Шляхи впровадження реформ.

Впровадження реформ передбачає використання двох шляхів – динамічного і уповільненого. Для першого, який пройшли Данія, Швеція, Республіка Польща, необхідно 2-3 роки. Протягом першого року затверджується нормативно-правова база шляхом прийняття відповідних законів та постанов уряду. Створюється координаційний орган реформ. Впродовж наступного року формується новий адміністративно територіальний устрій. На третій рік проводяться вибори і здійснюється перехід повноважень від старої до нової влади.

Слід врахувати, що нині у сфері охорони здоров’я України існує 50% надлишок лікарів спеціалізованої допомоги. Так функція лікарської посади вузькоспеціалізованими спеціалістами виконується на 50% [9]. Некомплект фахових сімейних лікарів сягає 99%. В умовах існуючої інфраструктури охорони здоров’я здійснюється примусова госпіталізація громадян. Вона складає 60% від загальної чисельності стаціонарних хворих. Такий підхід дозволяє керівництву закладів виправдовувати утримання надлишкових площ у сфері охорони здоров’я. Останні розраховані на чисельність населення у 51,9 млн. осіб [10].

За експертними оцінками чисельність громадян України складає 39 млн. осіб. Тобто чисельність населення зменшилась на 25%. Враховуючи близько 2 млн. осіб заробітчан цей показник збільшується на 3,7%. Зважаючи на зазначені тенденції слід очікувати вірогідне звернення на біржі праці близько 100 тис. лікарів та 25 тис. технічного персоналу.

За оцінками фахівців із 100 практикуючих терапевтів тільки 5 мають придатність до якісного виконання обов’язків сімейного лікаря при умові отримання сучасної освіти у цій сфері. У зв’язку з цим необхідне завчасне створення сучасних навчальних програм із залученням насамперед французьких спеціалістів для підбору і перепідготовки вивільнених лікарів для потреб сімейної медицини. Таким чином особливої уваги потребує сучасна підготовка сімейних лікарів та лікарів реабілітаційної та паліативної і хоспісної допомоги. Зазначені процеси вірогідно будуть проходити на фоні популістичного підбурювання до довгострокових страйків з боку антиукраїнських політичних сил.

Уповільнений шлях має цінність в тому, що він започатковує реальний процес стимулювання, у т.ч. фінансового, створення нових громад на основі єднання бюджетів, органів управління та ресурсів.

Враховуючи досвід Франції, Естонії, Латвії та ін. держав стосовно відсутності результатів реформ на основі уповільненої моделі, неминучим є якнайшвидше впровадження Президентом України, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України динамічної моделі реформування.

Базова реформа місцевого самоврядування має ґрунтуватись на принципах стратегічного планування, розвитку громад, субсидіарності, деконцентрації повноважень та децентралізації.

Актуальність врахування вимог «Європейської хартії місцевого самоврядування»

Згідно з положеннями «Європейської хартії місцевого самоврядування» [11], яка ратифікована українським парламентом у 1997 р. [12] відсутнє законодавче визначення поняття «публічна влада». Воно необґрунтовано звужено термінами «державна влада» та «місцеве самоврядування». Крім того суб’єктами місцевого самоврядування в Україні фактично є не тільки ради, а й місцеві влади, включаючи адміністрації.

По суті існує проблема у правосуб’єктності органів місцевого самоврядування у зв’язку з їх обмеженими правами на формування виконавчих органів і на управління правами власності [13].

До системних законодавчих проблем місцевого самоврядування в України слід віднести позбавлення самоврядування на рівні району і області, як суб’єктів права. Крім цього має місце одночасне перебування громадян у двох місцевих громадах. Це дозволяє їм обирати двох мерів, дві місцеві ради, права і обов’язки яких законодавчо неврегульовані. Таке стає тоді, коли одна громада міста чи селища входить до складу більшого міста. Схоже стосується і м. Києва, де рада має два виконавчі органи – власний та державну адміністрацію. Для усунення цих протиріч необхідно внести зміни до Конституції України щодо прав обласних і районних рад утворювати виконавчі органи. Потребує змін Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», щоб вилучити «третю» систему місцевого самоврядування, коли виконавчі органи місцевих рад мають компетенції по яким вони не звітують радам, які їх утворили [1, с.31].

Інтереси громадян, насамперед у сфері охорони здоров’я потребують конституційної передачі радам громад, районів, областей повної відповідальності за створення умов по наданню якісної і доступної медичної допомоги. При цьому мають бути усунені законодавчі обмеження прав ради громад з боку її голови.

Це стосується питання одноосібного формування головою порядку денного та персонального складу виконкому.

Актуальною є запровадження норми, згідно з якою органи місцевого самоврядування, під власну відповідальність, самостійно вирішують ключові місцеві завдання. Завданням адміністративно-територіальної реформи є утворення на рівні громад, районів і областей укрупнених і спроможних інституцій для виконання повноважень у сфері освіти, охорони здоров’я, комунального господарства, культури, охорони довкілля і т.п. Зазначене дозволить реалізувати принцип субсидіарності – передачу муніципальних функцій на рівень громади, яка за своїм масштабом та економічним потенціалом спроможна ефективно виконати цю функцію. При цьому актуальним є законодавче надання органам місцевого самоврядування прав по здійсненню місцевого планування. Згідно з діючим законодавством до одного власного повноваження співвідноситься 1,1 делегованих та 1,3 делегованих галузевими законами [1, с.34]. Оптимальним підходом має стати мінімізація кількості делегованих повноважень на основі їх прямої передачі до компетенції органів місцевого самоврядування або до компетенції державної влади.

Характерною є ситуація штучного ускладнення повноважень рад положеннями Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст.59.9) [13]. Так її компетенція не поширюються на рішення виконкому по делегованим повноваженням. Особливо це актуально для системи охорони здоров’я. Має бути законодавча вимога щодо передачі місцевим радам громад, районів, областей, відповідно до видів медичної допомоги, відповідних закладів, незалежно від їх відомчої належності. Так на сьогодні існує вісім паралельних відомчих систем охорони здоров’я. Це заклади охорони здоров’я, які відповідно підпорядковані МОЗ України, Національній академії медичних наук України, Міністерству оборони України, Міністерству внутрішніх справ України, Державній прикордонній службі в структурі МВС, Службі безпеки України, Службі охорони здоров’я в Пенітенціарній системі, Державному управлінню справами Адміністрації Президента України. Поряд з цим функціонує система закладів охорони здоров’я місцевого самоврядування на рівні громад, районів та областей.

Важливим питанням є розгортання державними інституціями консультацій з асоціаціями органів місцевого самоврядування щодо співпраці у всьому спектрі питань. Діяльність місцевого самоврядування потребує створення умов для реальних свобод. Для цього необхідна кардинальна зміна підходів уряду. Вона має полягати у відході від детальної регламентації штатів і їх фінансування до обґрунтування стратегії розвитку і застосування критеріїв оцінки. Насамперед це стосується сфери охорони здоров’я.

Для кардинального покращення професіоналізму діяльності органів місцевого самоврядування необхідне створення асоціаціями органів місцевого самоврядування системи підбору, підготовки, навчання та перепідготовки осіб, які виконують практичні муніципальні функції. Це стосується поруч з адміністративними працівниками виконкомів – лікарів, медичних сестер, вчителів і т.п. Таким чином асоціації лікарів та медсестер на базовому, районному і обласному рівнях мають визначати порядок мотивування медичного персоналу до приведення їх професійного рівня до передових стандартів.

Суттєвого приведення до вимог «Хартії» потребує внесення законодавчих заборон депутату будь-якого рівня місцевого самоврядування «самого себе контролювати». З цією метою необхідно законодавчо унеможливити сумісництво в одній особі мандату депутата, керівника підрозділу виконкому і керівника постійної комісії ради.

До ключових проблем місцевого самоврядування на всіх рівнях, насамперед з питань організації охорони здоров’я, належить відсутність необхідних законодавчо визначених процедур адміністративного нагляду за їх діяльністю. Безсистемне накладання власних і делегованих повноважень, призводить до тотального втручання в їх діяльність представників державних структур. При цьому у правовому полі України відсутні критерії домірності дій державних структур, відповідно до значимості контрольованих питань. Потребують кардинальних змін підходи Кабінету Міністрів України до фінансової компетентності місцевого самоврядування щодо прав на формування і розпорядження власними адекватними ресурсами. Для цього необхідна зміна положень статті 94.2 Бюджетного кодексу України [14], яка консервує існуючу базу фінансового нормативу бюджетної забезпеченості у прив’язці до кількості населення, а не вартості соціальних послуг. У зв’язку з відсутністю механізму обрахунку обсягу витрат на делеговані повноваження органам місцевого самоврядування не надаються трансферти та право збору окремих податків.

До запровадження у 2014 р. адміністративно-територіальної реформи та реформи місцевого самоврядування показник місцевих податків і зборів у доходах місцевих бюджеті в складав від 1% до 3% [1, с.38].

Існуюча практика конфіскації урядом доходів місцевого самоврядування, які перевищують розрахункові, має бути припинена. Нова урядова політика має стимулювати місцеве самоврядування до розширення потенційних джерел фінансування бюджету. Цій же меті має слугувати запропоноване бюджетне вирівнювання для громад, які мають низьку (нерозвинену) базу джерел фінансування. Це потребує впровадження Кабінетом Міністрів України нової інституції – консультацій з місцевим самоврядуванням,який має замінити існуючу практику директивних вказівок.

Наступним кроком уряду по підтримці фінансової свободи органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень є надання трансферів без прив’язки до конкретних проектів. Крім цього необхідне створення умов для реального доступу закладів охорони здоров’я до ринку капіталу. Насамперед це стосується опанування механізмів залучення коштів для закладів охорони здоров’я шляхом емісії облігацій та інструментів фондового ринку по їх розміщенню.

Потребує удосконалення застосування корпоративного права щодо реалізації спільних проектів юридичних і фізичних осіб з об’єктами комунальної власності громад, сіл, селищ і міст та їх фінансування і відповідних повноважень на це громад, районів та областей. Актуальним при цьому є гармонізація повноважень ради громад, районів та областей і їх виконавчих комітетів.

Список використаних джерел:

1. Ткачук.А. Децентралізація влади: від потреби до реалізації (робочий зошит). / А.Ткачук. – К.:Легальний статус, 2013. – 115 с.
2. Розпорядження КМУ від 29.07.2009 №900-р “Про схвалення Концепції реформи місцевого самоврядування” [Електронний ресурс] // Верховна Рада України. – 2009. – Режим доступу до ресурсу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/900-2009-%D1%80.
3. Розпорядження КМУ від 02.12.2009 №1456-р “Про затвердження плану заходів щодо реалізації Концепції реформи місцевого самоврядування” [Електронний ресурс] // Верховна Рада України. – 2009. – Режим доступу до ресурсу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1456-2009-%D1%80.
4. Розпорядження КМУ від 08.04.2009 №385-р “Про схвалення Концепції формування системи підвищення кваліфікації посадових осіб місцевого самоврядування та депутатів місцевих рад\” [Електронний ресурс] // Верховна Рада України. – 2009. – Режим доступу до ресурсу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/385-2009-%D1%80.
5. Розпорядження КМУ від 23.09.2009 №1134-р “Про затвердження плану заходів на період до 2011 року щодо реалізації Концепції формування системи підвищення кваліфікації посадових осіб місцевого самоврядування та депутатів місцевих рад” [Електронний ресурс] // Верховна Рада України. – 2009. – Режим доступу до ресурсу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1134-2009-%D1%80.
6. Про внесення змін до закону України «Про столицю України – місто-герой Київ щодо порядку утворення районних рад» [Електронний ресурс] // Верховна Рада України. – 2011. – Режим доступу до ресурсу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2500-17.
7. Проект Закону України «Про об’єднання громад» №9590 від 14.12.2011
8. Розпорядження КМУ від 01.04.2014 №333-р (в монографії)
9. Голяченко О.М. Реформа охорони здоров’я в Україні: як вийти з кризи.-К., 2010 . – 78с.
10. http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2016/ds/kn/kn_u/kn1116_u.html
11. Європейська хартія місцевого самоврядування. Офіційний переклад [Електронний ресурс] // Верховна Рада України. – 2009. – Режим доступу до ресурсу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/994_036.
12. Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії місцевого самоврядування» [Електронний ресурс] // Верховна Рада України. – 1997. – Режим доступу до ресурсу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/452/97-%D0%B2%D1%80.
13. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» [Електронний ресурс] // Верховна Рада України. – 1997. – Режим доступу до ресурсу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/280/97-%D0%B2%D1%80.
14. Бюджетний кодекс України [Електронний ресурс] // Верховна Рада України. – 2010. – Режим доступу до ресурсу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2456-17.

Олександр Корнійчук, 

к.е.н.,

магістр державного управління

у сфері охорони здоров’я